новела-символ
вона була зґвалтованою. відчувала це кожною клітинкою свого тіла і підсвідомості. Ганчірка. Непотрібна.
Зрештою, хто надасть притулок їй тепер? Вона була чистою і вірною, але тепер З ґ В А Л Т ОВ А Н А
Кожна літера ехом відгукувалася у її голові, що була готова щохвилини вибухнути.
Вона жила, намагаючись принести світло і мир у світ, удосконалити буття, кохала жертовно свого чоловіка, дарувала життя малесеньким ангелам, молилася сердечно й наївно, просячи Творця щастя і талан для всіх, співала рятівливо у найбільшому відчаї чи радості.
Своє життя вона присвятила світлу. Вся її дорога – це самопожертва. У голові не вкладалося як можна жити, тільки задовольняючи власні матеріальні бажання і збочено-неприродні потреби. Це те ж саме, що бути твариною і тривожитися лише через те, де роздобути їжу і врятувати власну шкуру.
Зрештою, ми й є Тварини. Щодня доводимо це. Нападаємо на кожного, хто ненароком задіне нас, скаже, не соромлячись, про наші недоліки, щодня йдемо добувати їжу, а поївши, лягаємо, щоб засвоїлися речовини. Тільки, якщо тварини піклуються про власних нащадків (потомство), то ми вже давно начхали і на предків і на майбутні покоління, залишаючи для них – наших правнуків – Руїну. Душ тіл держави
Вона ж не могла усвідомити як можна жити так. Все зводиться до банальної економічної аксіоми: товар – гроші – товар. А де ж місце для інтерфази Душа? Коли ж ми повинні годуватися хлібом інтелектуальним? Коли ми задумаємося, що всі наші вчинки матимуть наслідки для майбутніх прихідців, ще ненародженого майбутнього? Що вони зустрінуть прийшовши? І чи зможуть з попелу створити сад? А чи власне ми не повинні зберегти землю такою, як її отримали, або вдосконалити наш правічний скарб?
дивилась навколо й щораз чудувалася егоїстичної зацикленості на фізичних бажаннях. Намагалась змінити світ, починаючи з себе. Вчора ходила вже вкотре до дитячого будинку, задивившись в ще не спотворені буденним суспільством очі, втікали від світу, що гнітив будь-кого, схожого на неї.
Ох, як же вона потім поплатилася за те, що віддала частину власною працею зароблених грошей цим покинутим долею дітям. Подяка – синці. Тільки не ці сині плями на шкірі боліли, а ті, що ними було вкрите серце.
Декілька днів назад?, спокусившись, придбала Біблію власного народу. Бо як не мати такої книжки у власній бібліотеці? Синці.
Одного року прийшла додому пізніше, бо було свято. Хотіла приготувати смачну пісну вечерю. Уже знайшла рецепти дванадцяти ласих страв, купила необхідні продукти і летіла радісно додому, а вдома – кулаки. Синці. Бо як посміла прийти раніше і покинути роботу, за кожну годину котрої отримувала гроші?
І так щодня – руки, біль, синь. Пекли, палили, вбивали оті душевні побої?. Не сила більше терпіти. Вже не раз думала все покинути, але куди йти? З чого починати? І не може вона залишити (свою) частинку себе тут на призволяще? Ні, вона повинна боротись за її порятунок, навіть ціною власного життя врятувати свою найбільшу радість-горе – своїх дітей.
(боже милосердний, не дай їй дізнатися, що ті діти з нею зробили!)
Вона звикла жертвувати собою. Батька не пам’ятала. Покинув їх давно, залишивши наодинці з жорстокою цинічністю світу цього. Потім утратила матусю, яка тримала ще двох сестер і її у купі, а потім усю порозбрідалися по світу, а ще потім почали ділити спадок – не поділили. З тих пір завжди між ними чи то ямочка, чи то прірвище. Якщо у відносинах виникає тріщина, то вона рано чи пізно нагадає про себе. І тільки якщо довго, старанно забетоновувати її, вона, можливо, зростеться. Так між сестрами ця тріщина і неподілений спадок давалися взнаки. Спілкування стало ще рідшим, зважаючи на те, що одна сестра подалася на схід, інша – на північ.
Куди йти тепер? билася у бетон ця пекуча думка, натикалася на стіну. Отак і вона йшла, йшла і щоразу поперед себе був холод отої стіни, яку не перелізти, не обійти.
Вона не була нікому потрібна сильна, працьовита, з надіями і мріями в очах, з бажанням жити. Тоді всі казали: «давай!». І вона давала кожну зароблену копійчину, а сама могла стогнати від болю. І жоден, хто брав, не спитав, що їй пекло, кусало, било током. Ніхто. Тільки: «давай!» кому ж вона потрібна тепер? мертва, збожеволіла, без бажання жити, зґвалтована, пуста, безсила? Як працюватиме тепер і де візьме хліб для дітей, коли нездатна? Ох, діти…
Вона не плакала. Ні. Колись пересохла та річка її серця і тоді пообіцяла собі: більше жодної краплинки з очей! Вона буде сильною! Навіть стоячи на колінах, просячи милостиню, підбираючи недоїдки, вона більше НІКОЛИ не заплаче. Іноді дощ нахабно хотів захопити її, але вона рішуче боролася з ним і не плакала.
Її зґвалтували, але вона не плакала. Не те, щоб не було чим – сльози завжди знайдуться, просто, напевно, життя зробило її стійкішою (чи жорстокішою?).
Не плакала, бо зґвалтували її вже давно. Це тепер познущалися і принизили фізично, але душу її вже давно збезчестили: власні діти!, побут, тривіальність. А це був апогей, точка перелому. Уже мало знущатися морально, треба знищити фізично.
Ті прокляті голоси до кінця життя переслідуватимуть її. Грубі, неотесані, невіглаські. Ті футболки до кінця життя стануть її білим прапором. Ті огидні руки… о прокляни їх, Господи.
У пам’яті немов поставили клеймо, випекли розжареним металом: «зґвалтована!». І ніколи не зійде той знак недолі. Шрами не зникають до кінця.
Знову все поставало перед її очима у всій грубості і жорстокості.
Як завжди, вона поверталася з роботи. Приємна втома впевнено перемагала її. А попереду ще прибирання, готування вечері… ні-ні, треба відігнати цю підступну, хоча й солодку втому.
Мріяла-літала. Колись у дитинстві знала, що стане співачкою. Неодмінно хотіла пов’язати своє життя з мистецтвом. Наївно вірила. Життя зрадило її надії: чоловік – діти – вдівство, тепер сама повинна тягти на собі весь віз рутини і матеріальності. Залишилася сам на сам із злиднями, але так упевнено й безкомпромісно дивилась їм у вічі, що вони лише у найрідкіших видках завітали до неї. І розбились усі ті мрії. Зламались крила.
А проте у її серці завжди співалася мелодія. Усе частіше сумна, меланхолійна, але саме вона допомагала йти проти вітру, що ним віяло життя. Іноді ті ноти були єдиним рятунком. Серце співало і вона відступала від провалля, оминаючи його.
Отак і йшла. Були камінчики, брили, ями, прірви. Сьогодні – гора, за котрою життя скелиста, гостра, не перейти. Кожен камінчик нестерпно впивався у босі ноги, з кожним кроком земля ставала все гострішою і неприступною. Ось-ось скине її беззахисну і поранену знову. Гора…
Вона йшла з роботи. Було темно – зима. Холодно усюди. Тяжкі пакети тягнули додолу. Вітер цілував розкуйовджене волосся. А вона йшла. (Йшла?)
Грубі п’яні голоси лякали її музичний слух. Нікого не було на пустинній дорозі. Сама. іЗ-за закруту вийшли два молодики. Поки вони проходили під ліхтарями освітилися їхні футболки: червона з серпом і біла з чорним орлом на другому.
Вони наближалися, нахабно посміхаючись:
- А что? Неплоха.
- Угу. Живуча. Ніякі напасті не беруть. Для своїх годов – сочна.
- Ну што давай.
- Пашлі.
Один вихопив торбинку, вигріб, перерахував гроші, поклав у кишеню.
Другий нахабно підійшов і почав її лапати. Від страху випали пакети, все повтікало у різні боки.
Один тримав, інший звірячим інстинктом зривав одяг.
………………………………….
вона бігла у невідомість. Не пам’ятала нічого, не пам’яталась. Що ж тепер? що вона принесе додому? Що скаже синам?
Щовечора приходила і на порозі бачила дітей. Тягнулася до торбинки, витягувала гроші і всі – до копієчки – віддавала синам. Синочкам, яких пестила з дитинства, віддавала всю себе, не спала через яких не однієї ночі. А зранку пішки йшла на роботу, а потім на іншу чи ще на дві. Купувала продукти, гналася додому. Віддавала гроші, готовила вечерю. Прала. Прибирала. Можливо, встигала придрімати. Потім, сніданок.
А іноді траплялось, що не отримувала зарплатні. Тоді все боліло, оті її орли ще з порогу пояснювали матері, що без грошей краще не з’являтися на очі. Били в обличчя, живіт ноги – боліло щось у середині. Але вона не сміла так довго лежати. З останніх сил уставала і йшла готувати. Бувало: не могла встати, тоді було ще гірше. Бодай вам ніколи не знати, що то таке: потрапити під гарячу руку алкоголікові, котрий не має на краплю вогняної води.
Так ось і тепер не знала, як показатись синочкам. О, кіби знала, що ті голубчики зґвалтували матір за гроші (думали, що вона десь ховає ті смертоносні папірці). Домовилися з друзями про по грабунок.
Оті синочки-гвалтівники.
Вона того не відала. Знала лише, що то були два юнаки. Дві футболки. Біла й червона.
Біла – то кінець. Червона – то кров……
Що ж робити далі? Як усе остогидло.
Але вона мусіла вижити. Жити вкотре, мусіла жити. Бо в садочку чекало на неї янголятко, маленьке сонечко, що освітлює життя, душу, її рятівний скарб. Вона вірила, що коли той скарб виросте, то і братиків перевчить, матусю змусить посміхнутися. Єдина надія. Що колись те янголятко звільнить її і навчить літати. І вона полетить туди, де серце ніколи не обмерзає гратами болю, ненависті, де нікого не ґвалтують, де зрештою усі люблять.
Виросте її янголятко, і вона полетить.
ID:
216645
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.10.2010 19:51:14
© дата внесення змiн: 17.10.2010 19:51:14
автор: Діана Буцко
Вкажіть причину вашої скарги
|
