На початкУ карпатського села,
Біля могилки - явір і калина
І всяк, хто йде, змахнувши піт з чола,
Спиняється здивований понині.
«МОСКАЛИК І БАНДЕРІВКА ЛЕЖИТЬ»
Гласить дощечка на хресті прибита
І більш нічого. Вітер шелестить
Листочки на деревах, жалем вмиті.
Було давно. Це був кінець війни.
В село ввійшло якраз радянське військо
І полюбив гуцулку восени
Солдат радянський, родом з АвдіЇвки.
Кохання розгорілося ураз.
Кругом війна, як смолоскип, палала.
Розбитий німець тинявся в лісах,
До сіл його «нічні» не підпускали.
Брати гуцулки, воїни УПА
Журили дівчину на стрічах вечорами:
«Він же москаль! Чи ти, бува, сліпа?
Чи у Сибір захтіла вислать батька й маму?»
А друзі-вояки і командир
Солдату дорікали теж не менше:
«Вона бандерівка, а ти Донбасу син!
Гебісти уже рискають не вперше...»
Та що коханню застороги ті -
Вони від них тікали у левади
І віддавались пристрастям своїм,
Серця співали ніжні серенади.
«Ти мій Москалик!» - плило в височінь,
«Бандерівочко, ластівко, лебідко!»...
Загін фашистський вийшов з гірських стін
І до села почав скрадатись швидко.
Побачила їх пара молода.
На поміч звати вже не було часу -
Спалить село недобитків орда
І сонних переб*є усіх одразу.
Її брати десь в горах - не позвать,
Й закохані взялись за автомати.
Озвалась стежка спалахом багать,
Завили нелюди від вибуху гранати...
Короткий бій підняв усе село.
Солдати вмить фашистів відігнали,
Вони до лісу - там кругом вогонь,
То вже брати гуцулочки вертались.
Та запізнились ті, і ті також.
Серед численних вражих тіл у сіні
Вони знайшли убитих обидвох -
Гуцулку і солдата у обіймах...
Могилу рили друзі і брати,
Міняючись по черзі, підходили,
Засипали землею молодих,
В ногах калину й явір посадили.
Отак й ростуть обоє край села -
Могутній явір і калина красна
Й шепочуть віти чарівні слова:
«Бандерівко!», «Москалику, мій ясний!»
