|
ЧАСТИНА ПЕРША.
1941-1943 р.
Глава 1.
«Здравствуй, папа! Я Советский офицер
И осуществил твою мечту.
Я мастер криминальных дел
Вперед на Запад, Украину!»
Ще вчора був зелений гай
І пісня лилася моя,
Був кришталевий водограй,
Сьогодні – каземат, тюрма.
«Введите на допрос «врага народа»,
Пускай расскажет, как на Первомай,
Он возле леса, огорода
Устроил антисоветский рай.»
Яскраве світло, як різак-вогонь,
Великі чорні вії притулило…
Російською, напевно, буде: «Боль»,
А по українські, може: «Заболіло».
Листая дело, взглянул угрюмо ей в глаза…
«Стоп! Держать, держать себя в «узде».
Какая, какая неземная красота!!!
Спокойно. Ты же офицер НКВД».
«Чого він дивиться, мовчить?
Замучена? Так, це ж тюрма…
І серце так схвильовано щемить…
Можливо, страх, а може це душа?»
С трудом, сглотнув комок слюны,
Я важно выдавил с себя:
«Гражданка, как же Вы…
Посмели петь запретные слова?»
«Не зрозуміла, де моя провина?
Співала ж я пісні народні:
«Молитва», «Червона калина»,
Вони ж такі природні!»
Безумно звонкий и певучий голос,
Не говорила, спела для меня…
«И как же этот золотистый колос,
Спокойно отправлять мне в лагеря?»
І знову погляд тепло-милий,
Неначе це не допит, а я гість:
А, може, хижий звір, вродливий,
Пограється, а потім з’їсть?
Конечно, песня только повод,
Куркуль её отец и не захотел в колхоз.
Теперь им навсегда накинут невод,
Судьбы, из гадости и вереницы слез…
---------------------------------------------
Мої батьки, сусіди, я в тюрмі,
Бандитські ллються звинувачення,
Мені б тужить завжди в журбі,
А я на допити ходжу, як на побачення…
Дня через три, их заберёт конвой,
Отправят всех «врагов народа»
И луч любви, цветочек мой,
Засохнет, не пройдет и года…
Ніч засинає, ранок на дворі,
Тяжке гудіння наростає,
На небі хмари? Чи птахи?
На горизонті грім і все палає…
«Алло! Не слышно! Что? Война?
Да, я слушаю приказ!
Их расстрелять и сжечь дела,
На всё, возможно, только час…»
Зв’язавши руки, вивели на двір,
Два міліціонери палять документи…
О, боже! Що це? Вір, не вір…
Веде нас, Він! В руках два пістолети….
«А ну, к оврагу! Быстрее всем идти!» -
Гоню людей, мол, озверелый пёс,
А шепотом: « Как выстрелы услышите мои,
То падайте и медленно ползите в лес!»
В очах людей надія, подив, страх,
Шалена жага до життя,
По черзі постріл, падаємо: «Бах», бах»…
«Живі, жива, моя, твоя земля…»
Глава 2.
Летим навстречу к партизанам.
Гроза. Болтает. Молния нам в хвост…
Не выстрелом удар и не снарядом!..
Мелькнула речка и какой-то мост…
Дмухняні, сильні та величні,
Карпати – гори мудреців,
У лісі обриси незвичні,
Дрібні уламки…літаків?
Ресницы в капельках росы.
Очнулся. Кажется еще живой…
Чужая униформа. Кто, они,
Склонились над моею головой?
«Що, друже командир, доб’ємо?
В полон для нас тепер тягар.
З собою точно не візьмемо!»
«Нехай чаклує дід Макар…»
Схватили, и ушел в туман…
Не знаю, сколько пролежал,
Как будто сказочный обман
Меня повсюду окружал…
Поміж ущелин та струмків,
Чи то печера, чи то хата,
Скликає дід в обряд богів,
Лікує ворога, чи брата…
Сплю, не сплю, уже не понимаю…
Слышу голос мне родной!
И глаза с опаской открываю,
Предо мной цветочек мой!
На очах полились сльози:
«Він живий, він зараз тут,
Ні війна, ні пекла грози,
Це кохання не зітруть.»
«Нам говорили Бога нет…
Теперь уж точно не пойму!
Наколдовал тут видно дед,
Похоже с милой я в раю….»
«З ногою, ще пів року покульгаєш,
Приставимо до неї деревце…
Травички мої поприймаєш,
Все інше швидко заживе!»
--------------------------------------
На саморобных костылях хромаю,
Внизу сверкает серебристая река,
Любимую у мостика встречаю….
…На шее лезвие холодного ножа!..
«Дивіться, більшовик ожив!
О, це так повні чудеса…
І як тебе я не убив,
Коли ти впав ще з літака?..»
Обдало потом, как из ведра,
К такому повороту не готов…
Ведь всюду же идет война!
Как ослепительна любовь!..
«Відставити!»,- тут пролунав наказ:
«І щоб такого більше я не бачив!
На даний час, він гість для нас,
Аж поки іншого я не призначив!»
С виду, неприметный командир,
Взгляд пытливый, чёткий, твердый,
Но глаза мне отдавали мир
И вопрос: «На сколько долгий?»
«Ти зла на нього не держи,
Його сім’ю відправили в Сибір…
Хоча твоєї тут нема вини,
Для нього ти радянський звір!»
С трезубцами эмблемы и кокарды,
Десяток воинов присело у костра,
Дед с внучкой им лечили раны,
Напитком была чудная трава…
«За не розстріляних, тобі подяка,
Уклін низький від жителів села,
Напевно, і від Бога ця відзнака,
Живий, після падіння літака…»
Размерено, спокойно говорил,
Как будто рассуждал со мной,
Как все, послушно травы пил,
Смягчая этим летний зной.
«Ти вільний. Ніхто тебе тут не тримає,
Але з ногою ти далеко не дійдеш.
Нехай Зоряна з дідом підлікує,
А потім рішення собі знайдеш…»
---------------------------------
Отряд ушёл, уже под вечер…
Зоряна прислонилась головой,
Слегка обняв меня за плечи,
Своею нежною рукой.
«В твоїх очах я бачу смуток,
Там доля непроста твоя,
Стривожених життєвих ноток,
Сумних мелодій солов’я.»
Меня душила мысль-зараза:
Со временем ведь все узнают,
За невыполнение приказа
Свои ж «енкаведисты» расстреляют!
З Карпат лунала пісня до зірок.
Девіз всесильного життя-буття:
Кохання теплого живий урок,
Ти збережи, моя, твоя, земля…
Глава 3.
Три горы, зажатые в тиски,
Тяжело увидеть брешь,
Завязали в узел две реки
Оборонный мой рубеж.
«Командир, ми під прицілом!»
«Більшовик тут не дрімав,
Корисним зайнявся ділом,
Зброю з сховища дістав.»
С вершины виден краешек села,
Дороги полевой, овал.
Чем больше позволяла мне нога,
Тем лучше местность изучал…
І знов загін поранених прийшов,
Бандитів, патріотів, чи синів?
Звільняючих Вкраїну від оков,
Фашистів та більшовиків.
Задал вопрос я осторожно,
Лишь с командиром стали в стороне:
«Но, разве, это не абсурдно,
Со всеми, сразу, воевать в войне?»
Поглянув на Зоряну, в мої очі,
І просто відповів на запитання:
«Любов до Батьківщини жити хоче,
Так само, як твоє, її кохання...»
«Дух противоречий, разных мнений!
Вот взял бы разрубил, как мог,
Как партия учила, Ленин, Сталин,
Или ещё какой–то мнимый «бог»?!.
---------------------------------------
Осінь. Осінь вже прийшла.
За літом і весною, осінь!
А потім, безсумнівно, і зима…
Щось сивина від мене просить…
«Девятый месяц, здесь. Да! Девятый…
Как взаперти, и в тоже время, как в раю…
Вооружённый до зубов, как будто леший
Блуждаю, охраняю женщину свою!»
Село живе на полонині,
Два поліцая, староста, і все.
В далечині хтось їде по дорозі:
Дві вантажівки, мотоцикл... «СС»?!!
Забыл о хромоте, лечу без ног,
А первый снег, скрывает первые следы…
Винтовка снайпера, гранаты сколько смог…
О Боже, если есть, прошу же, помоги!!!
Налетіли жорстким градом,
Зразу в пошуках Зоряни,
Батька вдарили прикладом,
Крики, сльози, вереск мами…..
Спокойно, тихо убираю офицера….
Не ожидали, сразу прилегли….
И хладнокровно унтерштурмфюрера,
И пулемётчики, уже мои…
«Ванюшка, братик мій, біжи,
В ущелину біжи, до командира,
І все, як бачив розкажи…
Біжи, біжи», - благає мила.
Засекли? Так это к лучшему теперь!
Подальше от села маню, к вершине…
«За мной, голодный и жестокий зверь!»
К речушке, ближе к скалам и ложбине….
Мама плаче біля тата.
«Мамо, мам! Почуй мене»! –
Підповзаю, ось і хата,
Почались перейми вже…
Бегом, быстрее к тайнику.
Здесь приготовлен пулемёт.
«Лавиной пуль вас угощу!»
А зверь голодный прёт и прёт…
«Хлопці швидше, прошу, швидше!
Він же там всього один!», -
Підганяє командир та кличе.
Видно вже село та млин…
Голова и две руки задеты,
Видно не сдержать мне их наплыв,
Зубы щупают кольцо гранаты,
Гром раската и последний взрыв…
Крик болі матері до гір полинув!
Полинув перший крик її дитя!
"Дивись, малюк, там батько твій загинув,
А це моя, твоя, його земля..."
Кінець першої частини
ID:
177594
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 15.03.2010 12:20:00
© дата внесення змiн: 08.02.2016 11:30:27
автор: traven`
Вкажіть причину вашої скарги
|
Неймовірно... 
