- Привіт. - ми міцно з нею обнялися.
- Привіт, скільки літ, стільки ж зим.
- Ну нарешті!
Затишний ресторанчик. Ми всідаємося за звичкою біля вікна. Я не можу натішитися, що врешті цей день настав.
- Як ти? Розказуй. Я щось зрозуміла, але розумію, що нічого не зрозуміла.
Я по-новому розказала свою історію життя за останні роки. Вона про себе. Ми довго сміялися над деякими моментами. І в кінці її улюблена фраза як бальзам на душу з цією особливою інтонацією.
- Давай по традиції? - я запропонувала їй те, що ми вже давно не робили.
- Нуууу, не знаю.
- Та не кремпуйся ти так, як каже Бері. - я починаю сміятися.
- До речі, як він там?
- Він? О, ти не повіриш - краще за всіх. Що найцікавіше усі питаються про нього, переживають, а він собі живе спокійно, гуляє як ні в чому не бувало. Каже якось: "Мені треба щодня прогулятись як псові по місту", а я йому "Добре, що не як котові". - Ми починаємо вдвох сміятися.
- Добре, за компанію буду. Чому ти завжди береш іспанське?
- Я не зраджую своїм традиціям.
- Це називається консерватизм.
- Ні, це просто усталені норми. Мені подобається так.
- Це консерватизм з педантичною скрупульозністю. І не заперечуй мені. - Вона невгамовно наполягала на своєму.
- Я з тобою не згідна абсолютно, бо на відміну від декого я не зациклююся на одному і тому ж жанрі і нікого не вводжу в один стиль. - я неперевершено підняла праву брову, дивлячись їй в очі. - А щодо педантичності, то тут я б з тобою подискутувала, бо птєнчік до космосу швидше долетить.
- Ахаха, ти ще пам'ятаєш про птєнчіка? - Ми почали знову голосно сміятися.
- Може й так, - вона врешті поступилася мені, - але вино ти завжди береш одне й те саме.
- Ха, - я підняла вказівний палець вверх, - я тобі більше скажу, що постійно думаю про одну й ту ж країну з усіма її містами так само як і ти про свою, - я їй підморгнула.
Вона добре знала, що я маю на увазі і просто розвела руками.
- Добре-добре, я бачила твої фотографії. Ти чудово реалізовуєш все, що хочеш. Слухай, а, може, тобі відкрити свою агенцію? І підписати так: влаштовую всім життя! - вона почала голосно сміятися.
- От бач, це хороша ідея, але не було б все так смішно, якби не було б все так сумно. - я стиснула губи і глибоко вдихнула. - Розумієш, Бері - це крайній з тих людей, хто має все. І попри те все, він говорить, що чогось не вистачає. Але, по-моєму так як пощастило їм усім зі мною, не пощастило нікому в житті. Розумієш, це ж стільки потрібно потратити зусиль, щоб зрозуміти, що твоє життя влаштоване і забезпечене до кінця твоїх днів. Я намагаюся це пояснити, але то як горохом об стіну відскакує.
- Бері просто хоче дітей.
- А ти звідки знаєш? Ти що його питалася?
- Ай, всі хочуть дітей.
- Не всі, - я відповіла, але в глибині душі розуміла, що вона права на всі сто відсотків.
- От скажи, що треба цим багатим? Чому в них немає своєї фантазії? Невже я мушу їм придумувати сценарії як краще потратити гроші? Це ж просто смішно, - я була невгамовною.
- Ай, забий ти на них. Вони якісь тупі, якщо не можуть придумати своїх мрій. Це ж треба? Все те, що писалося в аску, потім те відео з дев'ятнадцятого. - вона задумалася, задивилася у вікно.
- Отож бо, і я про те ж.
- До речі, коли ти опублікуєш "Bugatti"? - вона запитально втупилася в мене. - Бері би сподобався той кіт.
Я зітхнула:
- Ти знаєш, може, і ніколи. - Тепер вже я задивилася у вікно.
Ми неспішно доїли десерти. За вікном почало вечоріти. Засвітили ліхтарі. Місто по особливому манило і ми пішли гуляти його вулицями, зливаючись з натовпом.
ID:
997137
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Балада
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 27.10.2023 17:12:28
© дата внесення змiн: 27.10.2023 17:12:28
автор: Окса555
Вкажіть причину вашої скарги
|
