Яка ж вона тільки красива!
І чорне волосся, мов ніч,
І талія ніжна осина,
В очах карих – відблиски свіч.
Це – вже не тендітність цнотлива,
А юність у розквіті чар.
Вона, безсумнівно, вродлива!
Поглянув – і кинуло в жар.
Ось поряд зі мною присіла
Вона у маршрутнім таксі.
І погляд відвести несила,
Байду́же, що думають всі!
Раніш – попросив би “пардону”
І так, мимохідь, жартома
Я б номер спитав телефону,
Що в ніжних долонях трима.
Раніш – я б їй зустріч призначив
У затишнім теплім кафе,
Щоб знов поряд себе побачить
Блиск свіч у очах “під шафе”.
А далі… чи варто й казати,
На що би тоді сподівавсь,
Коли я був вільний кохати,
Любив – як горів, не вагавсь.
А зараз – ні жестом, ні словом
Не видам своїх почуттів
І не спровокую розмову,
Хоч як би цього не хотів.
Хай в скронях, ще зовсім не сивих,
Шалено застукає пульс,
Та я віднайду в собі сили
Й очима в долівку ввіткнусь…
На пальці моїм безіменнім
Обручка яскраво блищить…
О, як це жорстоко й нестерпно,
Що молодість знов не прожить!
Я досі кохаю дружину,
Щасливий із нею в сім’ї,
Та стиснуло в грудях пружину
Й свідомість неначе в імлі.
Ось вийшла вона на зупинці,
Парфумів залишився шлейф.
І знову я, сам наодинці,
Думками лягаю у дрейф…
Не гріх це, і точно – не зрада.
Єдине, чим я завинив –
Душі зачерствілій розрада
В миттєвостях тих відчуттів.
