Питалося хлопча у щастя:
«Чому тебе усі нещастя,
Неначе і не помічають,
Завжди обходять, обминають
Тихесенько та крадькома,
Немов для них тебе й нема?
Що ти в собі такеє маєш,
Що ті нещастя всі лякаєш?
Можливо, маєш диво-чари,
Якими, наче вітер хмари
Десь високо у небесах,
Де не один літає птах,
Женеш від себе їх подалі,
Кудись у непроглядні далі,
Звідкіль вони не повертають
На ті шляхи, що направляють
До тебе їх? Скажи мені.
І щастя відповіло: «Ні,
Чар жодних, хлопче, я не маю.
Нещестя тії я лякаю
Лише присутністю своєю,
Лише присутністю тією
В людських і душах, і серцях,
Яка їм закриває шлях,
Щоб протягом всього життя
Ані в думки, ні в почуття
Людські нещастя не пробрались,
Щоб навіть і не намагались,
А щоб лиш я у них було
Й завжди, мов гарний квіт, цвіло».
Євген Ковальчук, 20. 08. 2020