Не запитала імен. Та і прізвищ не знаю. Скоро нові люди, нові події затруть кальку пам’яті і їх образи зникнуть в небутті. А це не справедливо. Ой як не справедливо.
Той, що не слов'янської зовнішності, зашиває рану. Довга чорна нитка бовтається перед очима. Болю не відчуваю. В голові скаче дурна, як для цього моменту приказка «довга нитка – лінива швачка». Інший, доброзичливий молодик з щедрою бородою, стоїть зліва ззаду, затискаючи рану. Вони настільки спокійні і самовпевнені, що я теж поступово заспокоююся.
– Можливо, варто сильніше затягнути? – питає бородань напарника.
– Ні, не потрібно, – відповідає той,
Акцент. Певне в Україну потрапив вже дорослим. Більш за все приїхав на навчання до медичного університету та так і залишився.
Притиснувся стегном до моєї руки. Розумію. Пробити голкою плоть – справа не з легких. Зринула згадка, як колись, в дитинстві, намагалася брату проколоти вухо. Так і не змогла. Сили не вистачило. Це його притискання, певно, порушує якісь етичні норми. Які нікчемні, смішні ці норми зараз, вночі, коли терміново потрібно діяти, коли я, вкушена собакою в обличчя, злякана ситуацією, невідомістю майбутнього, віддалася на милість Богу і він чаклує наді мною руками двох ескулапів. Прості, спокійні, впевнені.
В куточку, за столом, який пам’ятає ще щасливі роки розквіту соціалізму, сидить бабуся-сестричка в дуже не новому білому халаті. Ще пів години тому я була впевнена, що ця бабуся і є моя рятувальниця.
Ковбаса, так здається називається довжелезний коридор приймального відділення, обрушилася на мене рухливим натовпом збуджених людей. Медики в костюмах різних кольорів, пацієнти в піжамах і тапках на босу ногу, постраждалі і супроводжуючі з різних прошарків суспільства мільйонного міста, все це рухається, розмовляє, оглядає одне одного в якомусь незрозумілому мені ритмі. Ось, чоловік несе хлопчика, років чотирьох. В малого забинтована голова. Поряд підтюпцем біжить жіночка. На банкетці сидять розмовляють двоє здорованів. У обох гіпс на правій нозі.
– Групуються за видами травм, – шуткує син, якому теж тут не
комфортно, – тобі до покусаних за обличчя.
Нам назустріч, на максимальній для каталки швидкості у супроводі юрби родичів пропливає жіночка. З-під простирадла висунулася її грузна, дрябла рука. Рука настільки блідо-біла, що інстинктивно відвертаюся, боюся ненароком подивитися в обличчя: жіночка може вже й мертва, а супроводжуючі не помітили цього і продовжують поспішати.
Серед цього бедламу болі і страждання почуваюся зайвою. Соромно за свою маленьку дірочку в губі, яка вже й не кровоточить. Дві з половиною години тримала тампон з перекисом водню, доки добиралися до лікарні. Ранка вже й гоїтися почала.
– Маму вкусила собака. Нам куди? – запитує син у дівчини в медичному костюмі, приміряючи на себе роль дорослого.
Нам до щелепно-лицевого хірурга. Це прямо, мимо ліфту, справа біля кабінету дві банкетки.
Нирнула в кабінет. Видихнула з полегшенням. Коридор з його нестандартними персонажами діяв дуже вже гнітюче.
Кабінет щелепно-лицевої хірургії виявився порталом, що переміщав у часі. Три великі ліжка-столи, оббиті зеленим дерматином, неохайно покриті витіпаною жовтогарячою прорезиненою тканиною, міцно стоять тут ой щоб не з восьмидесятих. Невже цю тканину ще виробляють? Величезна лампа, соплом ракети дивиться з кутку купою погаслих очей. Збоку під стіною дивний холодильник-гроб світить однією манюсінькою червоною лампочкою. З надбань третього тисячоліття в цьому приміщенні лише пластикові вікна.
За добротним столом, в білому халаті сидить жіночка, років сімдесяти. Вона жваво підхоплюється назустріч, наказує лягти на ліжко-стіл, уважно розглядає рану.
– Доведеться шити, – виносить сумний вердикт і прямує до холодильника-гробу, по-діловому відкриває кришку і дістає кривеньку емальовану мисочку, настільки затерту, що мені стає шкода і себе, і цю жіночку, і цю мисочку, і цей величезний апарат.
– Нічим працювати, – жаліється, прочитавши мої думки.
Телефонує кудись, накручуючи диск антикварного апарату, просить якісь інструменти, знову підходить до гробика щоб відкрити і закрити кришку.
Я, як була, в босоніжках і платті, лежу на жовтогарячій прорезиненій тканині під соплом мертвого світильника, примирившись з долею і сподіваючись на те, що у цієї жіночки все добре з зором і рука зі скальпелем не здригнеться.
Вони зайшли вихором пасату. Легко і невимушено. Голосні, веселі, безшабашні викликали в моїй душі шквал обурення. Сприйняла за практикантів. Тільки їх тут не вистачало для повного хаосу в емоціях. Однак, за мить, коли один, той що з акцентом, почав безапеляційно колупатися в рані, зрозуміла – це вони, люди з покликанням штопати інших людей.
– Рана глибока, відсутній шматочок. Якщо просто зашити, губа
підніметься і спотворить обличчя. Тут потрібна косметично-пластична хірургія.
– Прямо зараз, – лякаюся.
– Прямо зараз.
– Але ж це вже зовсім інше, – говорю невпевнено, бо для мене косметично-пластичне, це надуті губки, накачані груди і взагалі процедура, для надання людському тілу товарної привабливості за немалі кошти.
– Робимо? – запитує тоном, яким запитує майстер манікюру чи прикрашаємо камінцем ніготь.
– Робимо, – відповідаю і йду з запискою в руках в аптеку за скальпелем, нитками, іншими необхідними речами.
Повернулася. Виявляється, що моїм лікарям-рятувальникам вже якось і не до мене. На кріслі-столі, лежить не дуже тверезий пацієнт в дуже несвіжому спортивному костюмі.
– Таку рану клеїти не можна, – пояснює бородань втомлено-спокійно, якось навіть байдуже.
– Ти мене заклей, – наполягає пацієнт, не чуючи нікого окрім себе.
– Клеїти не будемо. Не хочете, щоб зашили, пишіть відказну, – виносить вердикт інший з ескулапів, не приховуючи роздратування в емоціях, – Зачекайте у коридорі, у нас операція. Подумайте.
Нетверезий пацієнт поніс свої страждання до коридору.
Мої ви рідненькі. Більша частина вашої роботи, це побиті обличчя наркоманів і алкоголіків, які давно втратили людську подобу, а від вас вимагають поваги.
Сурло операційної люстри засяяло. Це був театр для одного глядача, для мене. Зір цих хлопців не потребує додаткового освітлення. Їх рухи впевнені, дихання спокійне. Чому вони тут? Серед цих злиднів, серед цих неадекватних у своїй більшості пацієнтів? Набивають руку? Досліджують проблематику? І як їм вдається залишатися тут такими чистими, величними, неосяжними?
Та куди цікавіше, чому тут опинилася я?
Колись давно, могла дозволити собі розкіш не пов’язувати власні вчинки з ситуаціями в які втрапляю. Не помітила коли вийшла з того чарівного стану свідомості, який дозволяє страждати і скаржитися на долю. Кров, розпухла губа, страх спотворення, такий яскравий знак. Він зобов’язаний щось значити. Собака, своя, безкінечно добра, необачно огризнулася і втрапила кликом в обличчя.
Винна сама. Підійшла ззаду, схопила за тулуб і почала відтягувати від каструлі з шашликами. Якщо б цей удар прийшовся не на обличчя, то відбулася б яскравим синцем. Однак сталося так, що довелося терміново гасити вогнище, збирати речі і поспішати до лікарні.
Що це, попередження, покарання, вимога долі зупинитися і переглянути свій шлях?
ID:
982877
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші поза рубриками
дата надходження: 11.05.2023 09:27:25
© дата внесення змiн: 11.05.2023 09:27:25
автор: Пісаренчиха
Вкажіть причину вашої скарги
|
Особливо зараз.. 
Цікава проза. Напевно реалії життя. Подяка лікарям- що не байдужі,спасають нам життя. 
Дякую! 
