Приморське містечко. Зелені бульвари.
Приїхала в місто засмучена пара.
В них донька хворіє, маленька Тереза.
І лікар порадив морське узбережжя.
Та тільки в дитини покращень немає.
Тереза все більше та більше страждає...
Зали́шивши няню з дочкою малою,
батьки – до крамниці швидкою ходою
(купити даруночок хворій дитині,
хай тільки радіє Тереза віднині).
Побачили ляльку в маленькій крамниці:
у сукні шовковій, сама білолиця,
на щічках кругленьких – рум'янець рожевий
і локони світлі. (Мабуть, недешева).
Зайшли: — Добрий день. У вас лялечка гарна.
Хотіли б купити її. — Все це марно.
Вона не для продажу, а для вітрини.
Щось інше купіть для своєї дитини.
— Хотілося б цю. Це для хворої доні.
Дивіться, до нас вона тягне долоні.
— І справді, – в хазяїна вигнулись брови, —
Гаразд, я продам з однієї умови:
Якщо лялька стане дочці не потрібна,
або стане вигляд у неї не гідний,
то ляльку тоді принесете до мене.
До речі, ім'я цій красуні – Божена.
Божену Тереза із рук не спускала.
Із лялькою їла, із лялькою спала.
Потроху дівча почало підійматись,
частіше із ранку батькам посміхатись.
А лікар, який лікував цю дитину,
промовив: — Це дуже незвична картина.
Були у Терези невтішні прогнози,
а зараз – одужання вже на порозі.
Ще тиждень – і буде дитина здорова.
Ну все, я пішов, прощавай, чорноброва.
Батькам він сказав: — Це все море й повітря.
Відступить хвороба вже скоро, повірте.
І ось, вже Тереза по саду гуляє,
а ляльку в кімнаті саму залишає:
— Вона некрасива, волосся кудлате,
обличчя облуплене ще й жовтувате..
Не хочу я більше з Боженою грати.
Матусю, її прибери із кімнати!
І жінка побачила: дійсно, страшненька.
(Це дивно, бо лялька була прегарненька).
І тут пригадала прохання старого:
"Я ляльку продам з однієї умови:
Як стане Божена жебрачці подібна,
її поверніть, якщо вже не потрібна".
Маленька крамниця. Старий за прилавком.
Старий не простий – чарівник він за фахом.
Повернену ляльку тримає в долонях:
— Ти знов не жалкуєш себе, моя доню.
Він тулуб розрізав у ляльки швиденько
і вийнув з червоного шовку серде́нько.
Воно розкуйовджене ще й блідувате,
зі швів вилізає наповнення з вати.
— Ти серця свого не жалкуєш ні трішки!
Коли ти вже станеш, Божено, мудріша?
Зітхнувши, заліз до таємної сховки
й дістав звідти клаптик червоного шовку.
Він викроїв й зшив для Божени серде́нько
і вставив у груди: — Все, будеш новенька!..
З мережива сукню пошив й пелерину –
й Божена ізнов прикрашає вітрину...
