|
(реальна історія, що трапилася зі мною)
Ця пригода трапилася зі мною в Португалїї десь з півтора десятка років тому, але відклалася в пам'яті та нещодавно, випадково, виринула на її поверхню.
Приблизно п'ятнадцять років назад, в один теплий, сонячний суботній день поїхала я в місто, щоб залагодити важливу справу. Поїхала сама, бо чоловік був на роботі, а справа була невідкладною.
Отже все владнавши, пішла я на центральну автобусну зупинку.
Зайшовши в середину приміщення, яке виявилося абсолютно порожнім, сіла на крісло та стала чекати часу відправки автобуса. Чекати було потрібно 1,5 години, бо у вихідні дні автобус, що курсує між містом та селом, де ми проживаємо, їздить кожних дві години.
Звичайно, що цей час можна було провести і в походеньках по магазинах чи спогляданням океанських краєвидів, але після важкого робочого тижня хотілося просто сісти і відпочити, що й зробила, почавши писати в зошиті, який завжди ношу з собою, віршовані заготовки.
Десь через 5 хвилин після мене в приміщення зайшов чоловік. Мабуть за шістдесят. Привітавшись, сів в крісло, але в протилежному кінці зали.
Просиділи ми так, кожен зайнятий своїми справами, з добрих тридцять хвилин, коли на подвір'я автовокзалу зайшло п'ять молодиків. Їхня поведінка насторожила не лише мене. Дядечко з протилежного кінця приміщення пильно придивлявся до хлопців, які щось голосно обговорювали, активно жестикулювали, через великі вікна автовокзального приміщення. що розділяли нас від них.
Група молоді в нетверезому стані, як мені подумалося, наближалася до дверей. Я напружилася.
Побачивши це, дядько підвівся, перетнув всю залу і сів поблизу мене та розпочав розмову ні про що, вдаючи, що ми давно знайомі, бо юнаки вже відчиняли двері.
Нецензурна лайка, сміх та крики наповнили приміщення.
Через деякий час один з молодиків влігся на два крісла і .... в нього з носа потекла кров. От тоді я зрозуміла, що саме було причиною такого стану цієї компанії.
Дядечко запитав о котрій годині в мене автобус, бо його якраз заїжджав на своє відведене місце. Вчувши, що до мого рейсу залишилося тридцять хвилин, чоловік сказав:
- Ви не хвилюйтеся. Я почекаю разом з вами, поки не приїде ваш автобус. А я вже поїду наступним. Ви українка?...
Моїй тихій вдячності не було меж.
Компанія продовжувала свої походеньки по залі, поглядаючи в наш бік.
І от приїхав мій автобус.
Я ще раз чемно подякувала тому панові, а виходячи з приміщення дала тому закривавленому юнакові паперові серветки. Він здивовано глянув на мене і ...подякував та почав витиратися.
Сівши в автобус помітила, що дядечко вийшов надвір, залишивши гамірну компанію наодинці з їхнім станом.
Через мить мій автобус розминувся з автобусом на який чекав той невідомий чоловік.
Вчинок цього літнього пана мене настільки вразив, що згадую його й досі.
І от пару днів назад, йдучи на роботу в тому самому містечку, на одній з вулиць ми випадково зустрілися з тим дядечком, який виявив таку хоробрість та повагу до незнайомої жінки.
Я впізнала цього, тепер вже, дідуся, а він впізнав мене. Ми не зупинилися для розмови. Ми лише привіталися і усміхнулися одне одному. І тут я почула тихе
- SLAVA UKRANIA...
Повернувши голову я ще раз зустрілася з поглядом цього дідуся і відповіла.
Він пам'ятав, що я українка. Він вболіває за Україну.
Дядечко й не здогадується, що в своїх подячних молитвах я згадую і його.
Марія Дребіт
10.04.2023 Португалія
ID:
979794
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.04.2023 15:45:34
© дата внесення змiн: 10.04.2023 23:57:10
автор: VIRUYU
Вкажіть причину вашої скарги
|
