Він дивиться на світ не так, як всі.
Бездонний погляд він на нього має.
До нього почуття в усій красі
У вірші неупинно виливає,
А також різнобарвнії думки,
Що з голови, мов з моря, виринають
І легко у поезії рядки
Щоразу, мов уперше, враз лягають.
Його душа не має жодних меж.
Вона – немов бездонне синє море.
В ній світлий успіх потопа, та теж
В ній тоне невимовне лихо-горе.
Та що б там не зазнав в житті поет,
Він завжди віднаходить вихід вчасно,
І навіть з найміцніших зла тенет,
Що душу огорнули міцно й жасно*.
Якщо біду прийшлось йому стрічать,
Він з нею бореться щосил… словами,
Що значно швидше можуть подолать,
Її, ніж битись з нею кулаками.
Як лихо впало, наче сніг з небес,
Йому не треба здібностей героя,
Не треба надприродних тих чудес.
Поезія – його найкраща зброя.
Немов повітрям, всюди й повсякчас
Він нею дихає, живе лиш нею.
Відтоді, як прийшла в життя в той час,
Навік він з нею став, немов ріднею.
І хай його душа у інший світ
Усе ж із часом назавжди ітиме,
Але його поезія, мов квіт,
В серцях наступних поколінь цвістиме.
*Жасно – діал. Страшно, жахливо
Євген Ковальчук, 20. 10. 2019
