– Слухай, хлопче, допоможи старенькій! – попросила юнака бабуся, що стояла в тамбурі у потязі. І хоч Сашко теж загружений сумками, але ж як не допомогти оцій старенькій.
– Давайте, котрі ваші валізи? – із розумінням ситуації, промовив хлопець, і взявся залюбки за допомогу. Швиденько без будь якої злості й неповаги знімав він мовчки першу, другу...
– Ого... Які ж вони важкі... – тихеньким бурмотінням дивувався хлопець. – Ну нічого собі... А третя ледь не звалюється з рук. Бабусю! що ж ви перевозите? Хіба ж у вашому то віці можна так себе навантажувати? – крізь галас й шум запитував Сашко.
– Ой синочку, дякую тобі! – відповідала жінка.
А коли подав ще й руку бабці, то мало не заплакала старенька!
– Я тобі дуже дякую, що обділив увагою. Дякую... – дивившись на Сашка, промовила бабуся та додала:
– У цих сумках я перевожу ті гріхи людей, з якими довелось стикатись...
– Гріхи?... – перепитав Сашко! – Як це?...
– Ой синку, я вже стара і геть вже підопала. Але спасибі Богу, що дає ще сили забирати у людей гріхи, вони про це не знають. А я їм і не кажу, що тим молодим до мене... А ти от молодець! Я їду в Зарваницю стану біля Матері Божої й молюся за кожного, попрошу пробачення за кожен його гріх... І Бог прощає! Тому що добрий! От і за твій помолюся.
– За мій? Який? – застрибнувши до тамбуру здивовано запитував Сашко.
А бабуся наче знаючи його реакцію, продовжує...
– Вона не сердиться, й простила і чекає...
– Ви про що? ...Про кого? ...Хто? – спантеличено вигукує хлопчина.
Дивно все це якось... Двері зачинились і потяг рушив. А Сашко швиденько забіг в вагон, й відсунувши вікно закричав:
– Хто? Бабусю! Бабусю, хто?...
Та між дзижчанням викрики хлопчини перетворювались в щось незрозуміле... А старенька вузькуватими своїми кроками з візочком все дальше й дальше віддалялась... Тай згодом взагалі десь зникла. А Сашко усю дорогу все ніяк не міг нарешті заспокоїтись. Все думав й думав. Як це? Що та жінка мала на увазі?... Й не помітив, як за цими роздумами задрімав. А під ранок хлопця розбудив дзвінок.
– Алооо... я слухаююю!... – спросоння ледь розкривши очі, пробурчав хлопчина.
– Синку повертайся в дім! Твоя мати дуже хоче тебе побачити. Я не серджуся й тебе чекаю!
– Як ж вона ота бабуся знала?... – ще дужче дивувався хлопець.
І через два дні Сашко вже був в обіймах мами. А цю історію він матінці не розповів, хотів та стримався... Але ж так було цікаво!
– Хто ж була оця бабуся?
Проте знайшовши у серванті календар, Сашко почав гортати на вчорашню дату! А коли знайшов, то прочитав, що 4 серпня є днем пам’яті Святої Марії Магдалини.
– Отож, Свята допомогла мені змінитись!... Повірити не можу, що таке можливо... Ой, слід подякувати якось їй за перемир’я з мамою! Але як? Молитвою, напевне... Але я ж ще ніколи не молився... І не вмію... – засумував Сашко.
Але враз згадав мамині слова, що ніколи не буває пізно чогось навчатися! Головне цього хотіти!
Й за цим принципом заглянув вкотре до серванту витяг звідти маминого молитовника, знайшов у змісті він молитву до Марії Магдалини й щиро-щиро помолився!
– Тепер я буду кращим! Дякую Маріє Магдалино!
Розумово світ пішов в перед дуже прогресивно, але духовно... стоїть на місті. Якщо б прийшов ще раз Ісус у нас час, його б розіпяли знову... Надіємось ми усі на порозі великого навернення! З Богом, Нехай Бог Благочловить Вас Пані Катерино
