Між ними було кохання. Таке коротке, але схоже на вічність. Ще між ними була відстань у декілька сот кілометрів. Були довгі телефонні розмови. Спроби довіряти на слово, коли перевірити все одно не можливо. Ще були образи, які обоє чомусь терпіли. Відверті розмови. Усвідомлення необхідності отого всього. Міцності ниточки між ними. Був невимовний сум і бажання мати крила. Розпач від безсилля. Надія, що все можливо. Зустрічалися рідко. Забували про все, коли були разом. Прощалися швидко. Щоб закрити очі і прокинутися від солодкого сну. Без сліз на очах. Щоб він не бачив. Щоб вона не страждала. Нічого не обіцяли. А він хотів швидше піти, щоб знов зустрітись. Колись. Можливо. Бо все в її руках. А вона так боялася не втримати оте все. Про допомогу його не просила. Боялася розірвати навпіл. В нього була її душа. Подарунок на згадку. В неї – нічого, тільки згадки. В нього була робота. Постійна втома. Роздратування. В неї – навчання. Виснаженість. Безкінечні сварки та скандали. Вона його просила не зриватись на неї. Він її просив не влаштовувати допитів. Але він кричав, а вона питала. Вона мовчала і дихала в трубку, а він все одно кричав. Пробачала. Оголошувала перемир’я. Він так рідко казав, що кохає. Вона – майже кожен день. Йому було важливо чути, а їй відчувати. Він пропадав на дні і тижні. Вона чекала. Вперто не дзвонила. Хвилювалася. Набирала номер. І все спочатку. В нього своє життя. В неї – його відображення. В нього вимкнувся телефон. В неї – безсонні ночі. Він шукав себе. Вона себе втрачала. Дарувала йому. Він не брав. А чи варто? Дуже хотів. Так, що аж надто. Ні кроку назустріч. Ні слова про біль. Безмежна кількість ночей. В нього – сміх, гамір, блиск. В неї – друзі, вино, гітара. Такі рідні. Такі різні. Її серця його половина. Його душі її тіло. У снах тільки знаходили один одного. У снах тільки мовчали. Слова завжди зайві. Боялась світанку. Шукав її тепло у своєму ліжку. Прислухалася до його дихання десь майже поруч. За сотні кілометрів. Кілометрів сліз, ревнощів, ненависті, втоми, безнадії, відчаю. Сотні кілометрів порожнечі. Вічна прірва. Без мостів. Бо ще між ними були гордість та впертість. Його гордість. Її впертість. Його напівправда. Її напіввіра. Ілюзія одна на двох. Без права на життя. Без права на реальність. А всього лише квиток на потяг. Не важко все врятувати. Але хто його візьме? Хто кого зустріне? Хто кого проводжатиме? Хто кого пробачатиме? Її сльози на його щоках. Його біль у її сльозах. Її серце у його грудях. Її душа у його руці. І вічний сум в очах. Один на двох. Тільки стукіт коліс потяга. Тільки серце намальоване на склі. Тільки дим цигарок в тамбурі. І думка, що б'ється у скронях: «Ще один кілометр. Ще один кілометр. Ще…ще…і ще…». Стук-стук. «Ще сотня». Стук-стук. «На пам'ять». Стук-стук. «Прощавай».