Крук (переклад з англійської “The Raven” Едгара Алана По)
Якось півночі сумної, я слабкий, шукав в сувої,
Знань химерних та цікавих, що не пам’ятають більш,
Я кивав, куняв я, кволий, як роздався стук раптовий,
В двері хтось тихенько стукав, стукав тихо наче миш.
«Гість то лиш» прошепотів я, «стукає неначе миш –
Гість то, і нікого більш.»
О, мій розум пам’ятає, грудень хмурий, піч палає,
Тінь вугілля на підлозі, що згоріло тут раніш.
Мав на ранок я надію, що читаючи розвію
За Лінор всю безнадію – безнадію суму гірш –
За ім’ям її небесним, ангельських імен не гірш –
Тут яке не скажуть більш.
І шовків багрових кожний, шурхіт від завіс тривожний
Сповнював мене боязні, незнайомої раніш;
Щоб спинити дрож нервову, став повторювати знову:
«Гість це проситься сумує, стукає, неначе миш –
Запізнілий гість сумує, стукає неначе миш, –
Це лише, й нічого більш.»
Духом я зміцнів відчутно, та сказав було щоб чутно:
«Пан чи пані, Ви пробачте, Ви пробачте прошу лиш…
Дійсно я дрімав напевно, думав хтось у сні даремно…
Ледь помітно в двері стукав, стукав як скребеться миш.»
Двері відчинив непевний, то людина, а чи миш –
Темінь там, й нічого більш.
В темінь глибоко вдивлявся, боязливо дивувався,
Марив мріями такими, що ніхто не мав раніш;
Та була незламна тиша, й темінь тиші мовчазніша,
Лиш єдине прозвучало, я, «Лінор» - промовив лиш!
І «Лінор» - мій шепіт тихий, повернувсь луною лиш!
Він лише, й нічого більш.
В дім коли я повертався, всім нутром я розпалався,
Незабаром чую знову, стук сильніший ніж раніш.
«Ну, авжеж» кажу собі я, «ну авжеж, то вітер віяв;
Ти лише зараз поглянеш, й таємницю дослідиш –
Серце ти вгамуєш лищ, й таємницю дослідиш –
Вітер то, й нічого більш!»
Я відкрив вікно і бачу, як поважний гість неначе
Входить в нього крук величний, з тих, що вже немає більш
Він нітрохи не вклонився, не вітався, не спинився;
Наче цар, хазяйновито, над дверима всівся лиш –
Всівся він на бюст Паллади, сів понад дверима лиш –
Всівся, і нічого більш.
Потім чорна птаха мила, сміхом сум мій замінила,
Надто вже була серйозна, і суворіша ще більш,
«Поголився хоч ти друже» я кажу, «нам не байдужий,
Крук, що з берегу Нічного, давній чи старий скоріш,
Лорд мій з берегу Плутона, ти назви себе скоріш!»
Мовив крук: «Ніколи більш.»
Здивувався я немало, як це чітко прозвучало,
Хоч і сенсу трохи мало - недоречно трохи більш;
Бо зі мною будьте згодні, не жило ще до сьогодні
Тих хто бачив над дверима, звіра чи пташину лиш –
На своїй скульптурі б вгледів, звіра чи пташину лиш,
З іменем «Ніколи більш».
Круку втім, було самотно, каркнув з бюсту безтурботно
Тільки ту єдину фразу, наче вже нема ясніщ.
Слів надалі вже не чулось – пір’я навіть не стріпнулось –
Поки я шептав, що «Друзі відлетіли вже раніш –
Завтра й він мене покине, як надії ще раніш.»
Крук сказав «Ніколи більш.»
Вражений, як тиш зламала, репліка, що пролунала,
«Звісно,» мовив я, «цю фразу, що одна у нього лиш
Вивчити була нагода, бо співав його господар
Про тягар нудьги сумної, з тих пісень, або скоріш –
Панахиди по надії, скинути тягар скоріш
«Назавжди – ніколи більш.»
Все ще крук в оману вводить, в сміх, мій сум весь переводить
Ставлю перед ним я крісло, мудрувати щоб зручніш;
Потім грузну в оксамиті, й думи думаю розмиті
Хто він, хмурий і зловісний, птах, що темряви темніш –
Що мені сказати хоче, крук, що темряви темніш
Кажучи «Ніколи більш»?
Так, гадаючи сиділось, й говорити не хотілось
Пташці в очі, що пекли вже, в груди полум’я не гірш;
Цим та іншим переймався, головою опирався
На подушку з оксамиту, де була Вона раніш,
Де її на оксамиті, вже не буде як раніш,
Від тепер - ніколи більш!
Тут повітря загустіло, мов невидимим кадилом
Янгол поводив навколо, й навкруги розлив він тиш.
Крикнув я: «Невдахо! Бог твій, передав тобі цей спокій,
Спокій від Лінор утрати, зілля пий і сум облиш!
Зілля забуття ти випий, й згадку за Лінор облиш!»
Мовив крук: «Ніколи більш.»
«Вісник!» крикнув, "зла прояво! Вісник – птах, а чи диявол!
Чи тебе прислав Спокусник, чи пригнала буря лиш,
В край спустілий, втім безстрашний, де живу я бідолашний –
У будинку жахом повнім — правду ти мені скажи ж –
Є ж - бальзам у Гілеаді? Є? - скажи мені, скажи ж!»
Мовив крук: «Ніколи більш.»
«Вісник!» крикнув, "зла прояво! Вісник – птах, а чи диявол!
Присягнися Небесами – Богом прошу, знаєш ти ж –
Розкажи душі у щемі, що в далекому Едемі,
Діву ту вона обійме, що Лінор звалась раніш –
Діву світлу ту пригорне, що Лінор звалась раніш.»
Мовив крук: «Ніколи більш.»
«Демон, пташко, хай ця фраза – стане за дороговказа!
І тебе назавжди верне у нічну Плутона тиш!
Чорних пер не хочу бачить - згадку про обман це значить!
Бюст покинь понад дверима, в самоті мене залиш!
Вийми з грудей дзьоб кривавий, згинь з очей, мене залиш!»
Мовив крук: «Ніколи більш.»
Тільки крук сидів недвижно, дивовижно, дивовижно…
На Паллади бюсті тихо, він сидів – дивився лиш…
Тільки очі демонічним, жевріли вогнем предвічним…
Тільки лампа відкидала тінь його як і раніш…
Тільки вже з тієї тіні, я не вийду як раніш…
Не здіймусь – ніколи більш!
22.03.2022 Гречка Віталій
Це переклад з англійської «The Raven» by Edgar Allan Poe
Твір мовою оригіналу є тут
https://www.poetryfoundation.org/poems/48860/the-raven
Я проти буквалізму в перекладах. Ті задачі, що ставив собі у цьому перекладі я виконав. Дякую Вам за увагу до роботи.
