Пам'ятаєш? Нас збивали й розкидали по світу,
А ми все намагались бігти назустріч вітру.
Нас проклинали, мовляв, нечисті,
У танці з чортами, зрадники і злочинці.
Ти пам'ятаєш? Вони нас тоді здолали,
Просто зламали і розтоптали.
І я щоночі тонув, ламались безмовно кістки,
Казали мені: "Заживе, як замолиш гріхи".
Роздирали серце втомлене гострі ікла,
І додолу з наших крил осипалось криваве пір'я.
Я божевільно вслухався у вічну тишу
І шукав відчайдушно твоє обличчя.
Я з тобою змагався, знаючи наперед,
Що я - твій найлегше здобутий трофей.
Я марив, і вже наших спогадів було мало,
Я був тобою неситий, і все єство бунтувало.
Метались крики у закритих стінах:
Я вовком вив - терпіти було несила,
Хоч як намагався, до хрускоту пальців, істерик;
В мені палив усі вірші вбитий письменник.
Чуєш, я майже здався, і так раптово
Я впав у хаос очей твоїх знову;
І ці очі кольору швидкості, паніки.
І мені вже начхати : забуваю про наслідки.
Боже, якщо ж він - гріх, я не хочу каятись.
Це неправильно? Я досить сидів за гратами
І голос зривав у відчаї, в душі панувала злива,
Поки водили смичком по моїх зморених жилах.
Пробач, мене навчили бути егоїстом :
В мені занадто довго усе бриніло.
Чуєш? Я хочу вирвати тебе з лап
"Вони порочні" чи "як їх носить земля?"
Вони усі не знають. Нічого про нас не знають!
Ми тут найбільш праві, хай що вони кажуть.
Це наш особистий рай і поле бою,
То ж чи готовий ти зі мною тримати зброю?
Коли нас проткнуть, я триматиму твою руку,
Так я втратив здоровий глузд, і для тебе порушу
Всі закони земні і кров пущу цій ночі,
Щоб та лишила нас тут, очі в очі.