На галявині зеленій,
грались каченята.
Їх качині теревені
чули за три хати.
Біле личко, жовті лапкі,
всі були мов на підбір.
Всі подібні, всі однакі -
полонили цілий двір.
А позаду жалібненько,
на білому фоні,
Виділялося чорненьке
і слабке доволі.
Запримітили всі хором,
жертву для насмішок,
стали наближатись скоро
І кричать гучніше.
А чорне́ньке те поча́ло,
далі віддалятись.
Одне біле наздогнало,
й нумо вихвалятись:
"Я таке красиве біле,
як нова гравюра,
а ти якесь почорніле,
точно замазюра.
Хто ж з таким дружитиме?
Чорним, не красивим.
Так собі і житимеш,
сумно й нещасливо."
А тим часом мимо двору,
Пробігала кішка.
Стала свідком цього спору
Й притаїлась нишком.
Довго вона зазирала
І стала кружляти.
Так, як сильно полюбляла,
змалку полювати.
Каченята й далі втішно,
настрій піднімали
Як побачили ту кішку,
миттю повтікали.
Всім втекти не пощастило.
Біле як стояло,
так на місці і застило,
Ледве не пропало.
Стоїть та й очима лупа,
кличе допомогу.
Хоч була їх ціла купа -
а поряд нікого.
Кішка піднабрала руху,
очі захміліли.
Й блискавично, так щодуху,
кинулась до цілі.
Чорне миттю зрозуміло -
треба рятувати!
Кинулось воно на звіра
й нумо хвіст щіпати.
Кішка якось розгубилась,
похололи лапи.
У клубок мерщій скрутилась
і давай тікати.
Каченя ще кілька кроків
топало за нею.
Навело в дворі враз спокій,
мужністю своєю.
І невдовзі білобокі
з сіна і з квасолі,
стали десь поодиноко,
визирать поволі.
А те біле каченятко,
як прийшло до тями,
нумо весело й завзято -
бігти з каяттями.
Та чорненьке подивилось,
й мовило тихенько:
"Хоч я чорне і вродилось,
та душа тепленька.
Краще бути ззовні чорним,
але сяяти душею.
Бути чесним, вміру гордим
І боротись за ідею."
Розвернулося зухвало
І давай тікати.
Віддалилось і почало,
травичку щіпати.
PS:
Я бажаю всьому світі,
добиватися вершин,
щоб були завжди ви світлі
і назовні і в душі!
