ти непохитна як скеля
не чуєш мене анітрохи
відкрий мені свої двері
або прочитай оці строки
я розумію твої почуття
хоч ти зрозуміти не хочеш
втомився я від небуття
доля нам нерви лоскоче
від небуття в твоїм серці
в обіймах твоїх, поцілунках
на мене насипала перцю
забула про наші стосунки.
і мабуть тому я блукаю
сиджу на роботі до пІзна
іншої долі ніде не шукаю
але ж ти не віриш, звісно!
і да зробив я жорстоко
що змусив тебе ревнувати
але я не винен ні трохи
мабуть голова дурнувата.
думав що так ти почуєш,
мою думку нарешті збагнеш
але я вже на роботі ночую
не чекав що ти мої речі збереш.
я розумію що вчинки мої
бувають безглуздими дуже
що віддаляюся я від сім'ї
що потонув у глибокій калюжі.
калюжа моя, то є праця
на благо чиє? і сам не збагну
і доля весь час лупить по сраці
не маю нічого а спину зігнув.
тебе я кохаю без тями
але ти не віриш мені, звісно!
гадаєш що ти потрапила в яму
і що все роблю я навмисно!
на мене від цього падає стеля
тому я пишу ось ці строки
але ж ти непохитна як скеля
не хочеш почути мене анітрохи!
