Я все життя, як той осел,
Тягнув буденності окови,
Та розкриваються тепер
Омріяні шляхи довкола.
Хоча запізно трохи вже,
Та прояснів мій темний погляд,
Став відчувати геть усе
Чого не бачать люди поряд.
І чую я – вже лопотить
На сході день, та ще не в сонці,
Вишневий сад, що гомонить,
Милуючись у склі віконця.
Як хмара з вітром жебонить,
Обнявшись, в сонці цвіт співає,
На схилах гір, де вітер спить,
Червона квітка проростає.
І все в гармонії росте…
Та навіть зимний вітер-злодій
Від них любов не забере,
Бо нею все живе в природі.
Я чую всюди звуки в ній
І сонця жар – життю начало,
З любов’ю в висі голубій
Мене природа привічала.
Я не належу до гульвіс
І запрягаюся в дорогу.
Буденності я повен віз
Тягнути тяжко буду знову.
