Повітря сковує холод і потьмяніла природа,
Вже облітає листя із потомлених дерев.
Тихенько схлипує небо, плаче сльоза за сльозою,
Куди не глянь - всюди сірість, сум мою душу бере.
В цій мішанині зі смутку, туги та меланхолії
Лиш ти, мов сонечка промінь, грієш серденько моє,
Відвертаєш від страхів, даруєш мені надію,
Тільки з тобою можу забути про всі проблеми свої.
Мабуть, ніколи не зможу знайти я правильних слів,
Щоб описати всю любов і всю пошану,
Всю свою вдячність і все те благоговіння,
Що відчуваю перед милим твоїм станом.
Я вдячний тобі за те що ти є в моєму монотонному житті,
За твій дзвінкий голосок і неймовірні очі твої,
За прекрасне волосся і шовковисту ту шкіру,
За усмішку, що сяє, мов сотня зірок -
Від цього всього дух мій вмить мліє,
Підіймається тілом приємного тепла струмок...
Та колись все закінчиться і, можливо, розійдуться
Після того вектори наших з тобою шляхів.
Перетруться на порох тоді усі мої мрії,
Знову помре на руках те, чого так довго волів.
Після цього навіки перетворюсь на мерця я,
Обірвуться всередині усі струни душі,
Розлетяться по світу залишки мого серця,
Загориться все тіло, щоби кожен нерв зотлів...
Думки про це точать мене, неначе терміти гнилого пенька...
Ти просто знай, що твій довершений образ
Для серця мого дуже дорогий,
Втратити тебе - один з найбільших страхів...
Не переживу я цього, то ж краще убий...
