- Кожен п’ятий горобець – гомосексуаліст, це доведено науковцями, - приблизно так звучав вголос вирок одного з моїх викладачів стосовно цих маленьких беззахисних пташечок з тяжкою долею: то від повітряного пістолета Пташиному Богу душу віддають, то щохвилини гинуть від пазурів хитрих кішок. ЩОСЬ НОВЕНЬКЕ….. :)
- А чи Ви серйозно? – навмання голосно спитала я, але він підняв очі та промовчав, зробивши вигляд, що нічого не почув….
Ні, ми не розглядали на парі орієнтацію усіх пернатих. У нас не було пари біології, чи то….орнітології. Це був приклад, порівняння. І від себе: надзвичайно яскравий, бо навіть ті, хто фарбував нігті на «гальорці», читали газети (чи то розгадували кросворди, клацали щось на мобільних, читали новий детектив Дар’ї Донцової, грали у «Морський бій» - потрібне підкреслити) – попіднімали голови і прислухалися – що воно там почулося???
Приклад же цей стосувався взаємовідносин. Не тільки конкретно між нами: студентами, тими, хто знаходився на даний момент там, в аудиторії, а взагалі – у всеохоплюючому плані…
Ми не повинні і не маємо права засуджувати інших тільки за те, що вони дещо відрізняються від нас своїми оригінальними (іншими?) умовиводами.
- Що ж тепер робити? По кожному п’ятому горобцю з рогатки стріляти??? А раптом не в того поцілиш??? – продовжував викладач, а я думала вже про інше.
Добре, звичайно, коли людина дійшла певних висновків сама по собі. Якщо її почуття – глибинні, істинні; такі, як то кажуть: вищі за сутність…Але ж, чи Ви вірите, що таке буває??? Я - чомусь, ще ні…......