На пероні стояла Осінь -
золотава, простоволоса.
У валізі - листи від літа,
яке жарко хотіло любити.
Ще в листах тих- його сподівання,
про їх зустріч палке прохання,
слів рядки: "Ти прийди, не спізнися!
Я так скучило, не барися! "
Літо пристрастю відпалало,
від любові своєї згорало.
Розчинялось потрохи в думках:
"Може Осені краще в снігах?.."
Поступово пожухло, здалося:
"Що жадалося - не збулося".
Лиш в думках її очі сумні,
коли плачуть холодні дощі.
А вона на цей раз не спізнилась,
навіть надто не чепурилась.
Поспішала, бо Літо ж чекає,
скоро серпень його минає.
Скоро серпень його минає.
У житті таке часто буває...
Не зустріло її на пероні,
не шукало її у вагоні.
Щось раптово усе змінило,
не повірило Літо в диво.
І стояла самотньо Осінь
на пероні , золотокоса.
У валізі - листи від Літа,
яке жарко хотіло любити...
На пероні стояла Осінь,
І думки мов дівчата босі
Розбігалися поміж хмари,
Ледь озвались душі гітари ...
Враз минула її зажура,
Звеселіла, уже не хмура,
Обіймаються двоє в осінь,
Наче квіти, що у колоссі ...