Шлях у височінь
До неї повернулася пам'ять - вчорашні жахливі кадри по телевізору біля рецепції готелю (яку вона сьогодні вранці випадково оминула через сходинки садом) і та страшенна куля диму понад горою, поглинаюча усе живе ...
Радіохвиля стихла - вони вже виїхали за межі міста, і починалося передгір'я.
- Що з тобою? - запитав Артеміс. - Я думав, ти тільки собак боїшся?
- Маті, - все, що змогла прошепотіти Оленка, розгублено озираючись довкола, намагаючись проковтнути кулю в горлі.
- Так, там дійсно пекло - пожежники не встигли, зараз завали розбирають. Але декому все ж вдалося врятуватися! У тебе є близькі в Маті? - дбайливо запитав Артеміс.
Важке питання. Юридично в Оленки немає близьких у Маті. Але серце не дивиться, куди пустив коріння родовід і що записано в паспорті! Знову заболіла душа:
- Артеміс, у тебе є Фейсбук? - з надією запитала Оленка. Може, прямо тут вона зможе зайти в свій екаунт і подивитися, чи все в порядку з Костасом?
- Ні. А навіщо він взагалі? Щоб дивитися, хто які дурниці пише і робити репости? Ні, я завсякчас зайнятий! Вранці і ввечері - в саду, вдень - на ринку, іноді ось дозволяю собі відпочити, якщо їду в якусь таверну домовлятися про нову поставку фруктів або оливок.
- Я теж, як правило, зайнята.
- Яка в тебе робота?
- Секретар-перекладач.
- Скільки мов ти знаєш?
- Німецьку, грецьку, англійську ...
- А російську? - здивувався Артеміс
- Це - моя рідна мова, - усміхнулася Оленка, продовжуючи:
- Я б дуже хотіла зайти в Фейсбук, щоб подивитися одне повідомлення, - не втрачаючи сподівань, прошепотіла Оленка.
- А що, у тебе смартфона немає? - здивувався Артеміс.
- Він мені не потрібен ... був! - посміхнулася вона крізь сльози.
- Ну, не треба, не плач! Хочеш, я подивлюся відомості про ту людину, яку ти хочеш знайти? Він з ... Маті? - ледве вимовив Артеміс, бажаючи втішити Оленку.
- У тому-то й справа, що я не знаю його прізвища, - вона вже не в силах була приховати сльози. Артеміс призупинив автівку і обійняв Оленку за плечі:
- Не плач, - прошепотів він. - Ти ж не отримала поки що поганих звісток, вірно?
- Ні, - витерла сльози Оленка.
- Ну ось, це - найкраща звістка! Відсутність поганих новин - це прекрасна новина, чи не так?
- Хочеться вірити, - схлипнула Оленка, ховаючи носову хусточку.
- Послухай, ще не вечір, багато чого проясниться з часом. Головне - не втрачай віру! Я бачу, ти дуже боїшся, і не тільки тварин?
- Як тобі сказати? У мене просто інші уявлення про любов до людей і до тварин. Спочатку треба любити людину, а потім вже - тварин, чи не так говорив Паїсій Святогорець, який любив навіть змій, і ящірки його слухалися, стаючи на задні лапки, чим наводили шок на невіруючих вчених-біологів, які приходили на Афон заради цікавості? Але хіба це любов, якщо пса цілують в усі місця і на відпустку з собою беруть, а робітникам зарплату не виплачують, а ті з голоду дохнуть, як собаки?
Артеміс розгублено водив очима. Оленка продовжувала:
- Але як би там не було, для людини і для тварини головна умова любові - це свобода! Уяви собі: тебе замкнули в дуже гарній квартирі, ситно годують, а ти ... просто хочеш ганяти ... на машині, наприклад! Або на самокаті? Або в футбол? Коли ти сам цього хочеш, а не коли тебе на прогулянку виводять! Начебто і поскаржитися нема на що, а разом з тим, комфортна в'язниця – це все одно в'язниця! Недарма ж у давнину рабам не давали права створити сім'ю саме тому, що у рабів не було вільного вибору - для них будь-які дії, навіть зовні радісні і приємні - це робота! Так чому ж люди, які впевнені, що люблять тварин, тримають їх у своїх квартирах, позбавляючи волі, перетворюючи здоровенного пса на «споживача харчів»? Вирвавшись, нарешті, з комфортних катівень, ці «споживачі» несуться стрімголов, і ніякі сюсюкання господарів їх не втримають! А вже надіти собаці намордник або скувати його свободу повідцем - це мало не підсудна справа! Пуделя моєї першої вчительки, Віри Дмитрівни, загриз сусідський доберман на прогулянці - її саму, на щастя, не покалічив, але ... старенька від шоку з інсультом злягла, а доберманчік-то не винен, чи не так?
- Ти дуже любила цю вчительку? - запитав Артеміс.
- Відверто кажучи, Віра Дмитрівна була моїм єдиним вірним другом! Вона багато пережила - голод, війну, розруху, сама в'язала панчохи, ростила двох дітей, словом - витримала все, а той доберман її доконав, - Оленка з сумом поглянула на вишитий напис на футболці «Хоч в моєму серці знижка є - воно не продається!»: це Віра Дмитрівна вчила її на уроках праці вишивати гладдю, а ще в'язати і шити. Раніше були жінки, які займалися домоведенням, але їм на зміну прийшли жінки, що займаються собаківництвом - останні стали першими!
Артеміс знову обійняв Ленку за плечі правою рукою, а лівою продовжував кермувати.
- Обережно, бо ми в автобус вріжемося! - злякалася вона.
- Не бійся, я з 12 років за кермом!
- А хіба це можливо?
- Чому б ні? Я тоді посперечався з братом, що потягну машину в сусіда, ну і вирішив покататися - жодної подряпини, навіть перевитрати бензину не було, - хизувацько задер носа Артеміс.
- Але якби тебе у квартирі замкнули - як би ти машину поцупив? - посміхнулася Оленка і продовжувала: - Скільки у тебе братів у родині?
- Два брати й сестра.
- Ти - середній брат чи молодший?
- Пощастило - середній!
- Чому ж «пощастило»?
- Молодшому доведеться батьків доглядати.
- А ти тільки фруктами займаєшся?
- Ні, не тільки. Зараз - продаю на ринку, а потім поратиму оливковий сад - це моя улюблена робота! Починаючи з пізньої осені тиснемо оливки на олію – здебільшого для себе, але дещо – готуємо на продаж. Хочеш, пригощу тебе?
- Спробую, звичайно!
- Ні, з собою - візьмеш пляшку олії?
- Ого! Щедрий подарунок, але ж у мене, на жаль, квиток без багажу!
- Скільки олії ти можеш взяти в салон?
- Навряд чи більше 100 грамів, - зітхнула Оленка.
- Ех, - розчаровано протягнув Артеміс. - Що ж, спробуєш олію в класичній грецькій таверні біля храму Іоанна Руського! Тобто, «російського» - це неправильно, правильно - «українського»!
- Як? - у Оленки ледь не відпала щелепа.
- Так! Ось подивишся в храмі, як написано: «Іоанн Праведний з Малої Росії!» Адже це ж і є сучасна Україна? Сподіваюся, росіяни не образяться, - Артеміс не без усмішки поглянув на Оленку.
- Взагалі-то я з України.
- Ух ти, бачиш, як я влучив! - посміхнувся Артеміс. - Ти знаєш, що Іоанна Руського (тобто, Українського) кілька разів спалювали живцем в полоні, подпалюючи йому волосся, і одиного разу - також після смерті за наказом Осман-паші? І диво в тому, що його мощі - цілі! Зовсім не згоріли – тільки уяви собі!
- Ну і ну! - Оленка дещо пожвавилася.
Якби вона раніше знала, то молилася б кожен день святому Івану Руському (тобто, Українському!), щоб зберіг Маті від пожежі! І Костаса ... І багатьох інших людей, що зараз голодують, страждають, горять… Страшно подумати, що вже, напевно, занадто пізно молитися, якщо не сказати - марно! Якби люди пам'ятали тих, хто горить в пожежах, тоне в повенях, вмирає з голоду, вони б не розмінювали життя на недопалки і нашийники, а молилися про стражденних, врешті-решт - про самих себе, тому що жодна страховка не дає гарантії від нещасного випадку! І чи може вона відшкодувати збитки насправді? Якщо людина загинула або залишилася інвалідом - хто відшкодує втрату здоров'я і горе близьких? Яка сума компенсації? Дурне пусте питання!
- Іоанн Праведний був полоненим воїном Петра Великого. Ніхто не знає точно, де саме він народився - десь на півдні тодішньої Царської Росії, неподалік від сучасної Донецької області, приблизно в 1690 році, - продовжував тим часом Артеміс.
- Петра при цьому називають «Великим», а ось «малих» людей, які своєю власною кров'ю захищали його трон і створювали його «велич», ніхто і не згадає, а вже «великими» і поготів не назве, - вирвалося в Оленки.
- Повір, ми, греки, в першу чергу згадаємо Іоанна Малоросійського, а вже потім - Петра Великого, - посміхнувся Артеміс.
- Якби не свідоцтва грецьких дітей про зцілення від раку, ніхто в Росії і на Україні не канонізував би Святого Луку Войно-Ясенецького, всесвітньо відомого хірурга часів Великої Вітчизняної війни!
- Ми, греки, і праведного воїна Феодора також шануємо, особливо на Керкірі ... тобто, Корфу по-вашому! Він же - визволитель грецьких островів від загарбників! Грецький материк ще на 100 років залишався у неволі, а ось островам пощастило звільнитися раніше завдяки Святому праведному Феодору!
- Ушакову? - згадала Оленка. - Я була на Корфу - це дуже зелений острів, єдиний - без багатовікового турецького ярма! Там служби в храмі трохи на італійський кшалт, навіть в неділю оргАн звучить. А Федір Ушаков - це другий найбільш шанований святий на Корфу після Спиридона Триміфунтського. Йому генералісимус Суворов листа якось написав: «Почту за честь служити у Вас мічманом». Портрет Федора Ушакова в нашому посольстві висів - бачила, коли ще візи оформляла. Він власним коштом матросів годував, коли турки-союзники гнилля замість їжі поставляли, і успішно долав епідемії. За все життя його ані разу не поранили, але після смерті більшовики куражилися над його святими нетлінними мощами ... Але світло і в темряві світить! Так втішно, що грецькі святі - це не лише царі, але й гідні люди із інших різних прошарків суспільства, - щиро продовжувала Оленка
- Звичайно, всі люди - різні, у кожного своя дорога до Бога. І стежка може привести до добра набагато швидше, ніж асфальтована траса, - помірковано зауважив Артеміс, кермуючи по шосе. - Бранця Іоанна Малоросійського змушували зректися Христа, кидали його у стійло до тварин, але він відповідав: «Для мене це стійло - Віфлеємська печера!» Така сильна його віра, уявляєш?
- Ух, були часи, коли стійло тваринам - це одне, а житло людям - це інше! - Оленка зловила Артеміс на слові. - Бранця тортурували, кидаючи до тварин – чи то диких, чи домашніх! У стародавні часи селяни, правда, в морду цілували своїх корів, примовляючи: «Годувальниця ти наша!», але разом з тим і корови, і вівці, і кури жили окремо від людей - в стійлах, корівниках, курятниках, а собаки - в будках ! А тепер роблять із квартири стійла і не помічають, наскільки зводять себе до стану тварин, намагаючись олюднити останніх. Так, народженому в Вифлеємі Господу не знайшлося місця в готелі, Діва Марія змушена була народити Його у виритій для тварин Віфлеємській печері, над якою зупинилася зірка Волхвів, але волхви прийшли зі Сходу до печери не для того, щоб поклонитися тваринам, які там знаходились, а для того, щоб знайти Господа! Сучасні люди вважають за сором поклонитися людині (хоча б в знак щирої поваги) і вважають за краще втратити образ Божий, щоб служити тваринам, в той час як спочатку тварини створені для того, щоб служити людям, а не навпаки!
Артеміс витріщив очі. Автівка далі летіла по трасі. Шлях петляв поміж убогих хатинок. Моторошно якось!
- Це - циганські квартали, - пояснив він.
- А не страшно тут грекам жити?
- Ні: цигани - окремо, греки - окремо.
- А цигани не крадуть, не б'ють? - насторожено запитала Оленка.
- Та ні, що ти! - відверто здивувався Артеміс. - У кожній грецькій хаті є хоча б один захисник, віриш? - він хизуючись задер носика і прицмокнув.
- Вірю! - посміхнулася Оленка у відповідь.
- Ти завжди подорожуєш на самоті? - здається, Артеміс зарано вийшов на «фінішну пряму».
- Самотність - це коли поруч з тобою натовп, який тебе не розуміє. А я люблю усамітнення - не знаю точний еквівалент грецькою ... я просто люблю спокій! - щиро відповіла Оленка.
- Скільки тобі років? - запитав Артеміс
- Я набагато старша за тебе, - запевнила Оленка.
- Не набагато - скільки ти мені даси на вигляд?
- 18 років!
- Уже 19, скоро в армію піду!
- А відмазатися від армії ніяк не можна?
- Навіщо? Щоб всі сказали, що я - псих?
- Чому ж - псих?
- У нас тільки психічно хворі не служать в армії! - впевнено заявив Артеміс, презирливо скривившись.
- Цікаво, а діабетики теж служать?
- Повір, так – їх просто годують без солодких соусів.
- А людина без руки або без ноги - що ж вона робить в армії? - ошелешено запитала Оленка.
- Читає політінформацію, - відповів Артеміс зі знанням справи.
- Ба! А чи можуть написати тобі зараз довідку, що ти начебто не зовсім нормальний, а потім іншу - що підлікувався і з тобою вже все гаразд? - не вгамовувалася Оленка з питаннями. Вона з телерепортажів пригадала деяких «нових українців», які періодично робили собі подібні довідки, щоб уникнути кримінальної відповідальності за розкрадання і шахрайства, а потім, коли знову треба було «братися за справу», готували собі свіжі довідки «що все о.к. » При цьому українські психіатри заробляють не гірше за адвокатів або перекладачів, ось тільки в лікарів на Україні модно завжди бідкатися, що їм «замало платять».
- Зрозумій: псих - це назавжди: ніяка довідка не допоможе, хто б її не виписав! Родичі одразу ж припиняють з тобою спілкуватися - хто знає, що ти можеш скоїти? А кредит точно ніхто не надасть, та й на роботу не візьмуть! Ти не бійся, у нас в Греції армія - це не такий жах, як на Україні, - прицмокнув Артеміс, піднімаючись все вище і вище на шляху вгору.
- У нас деякі просяться в армію, щоб не померти в селі - від голоду або від пияцтва, - зітхнула Оленка.
- Від голоду? В селі? - Артеміс відкрив рота від подиву.
- У селі навіть якщо щось виросте, то інші розкрадуть плоди твоєї праці. Немає сенсу обробляти землю!
- Кажуть, Маті теж підпалили не випадково - намагалися приховати сліди пограбування. Раніше у нас не крали - для греків це мерзота. Але зараз кого тільки не заносить до нас, - сказав Артеміс і осікся, коли побачив Оленкіне перекошене обличчя. Він злегка обійняв її за плечі. Оленка розгублено прошепотіла:
- Недопалки кидають ... я думала, що в Маті пожежа ... випадкова! Правильно кажуть: де крадіжка, там і вбивство!
- Ну, не плач, ми, звичайно ж, відновимо Маті! Не всі люди загинули - віриш?
Оленка витерла сльозу і продовжувала:
- Мій тато намагався посадити картоплю в селі, підірвав сили, а урожай інші викопали, коли тата швидка забрала - на щастя, вчасно, але зараз взагалі швидкі не приїжджають, якщо не сплатиш за виклик. Добре, що ми в селі не живемо - у сусідів он дах сарайчика вночі розгребли і свиню живцем витягли ...
- У нас раніше можна було і двері не зачиняти, і спати з відкритими вікнами, а зараз краще не ризикувати, - Артеміс стрімко повернув на «серпантині». Зрозуміло, чому екскурсії сюди такі дорогі - нібито близько, а спробуй - вирулити! Але ж природа яка - саме повітря варто в пляшки пакувати і продавати в якості біодобавки!
- А звідки ти знаєш, як на Україні в армії? - поцікавилася Оленка
- У нас на ринку один українець працює, розповідав, що вижив в армії тільки завдяки тому, що його батьки розлучені: в результаті він отримував дві передачі замість однієї! Одну передачу офіцери на контрольно-пропускному пункті завжди забирають, це правда?
- Вони ж - не Федори Ушакови, щоб людей за свої гроші годувати, їм самим треба «годувати сім'ю» за рахунок солдатів. У нас не кажуть «красти», а замінюють більш лаконічним словосполученням - «годувати сім'ю», - саркастично відповіла Оленка, словесно зганяючи на армійських крадіях свою ненависть до тих, хто, крадучи, підпалив Маті.
- Наш ринок тоді з завмиранням серця слухав ці жахачки. Ні, у нас набагато краще в армії, ніж на Україні: кашу, поїдену міллю і мишами, тобі не подадуть на сніданок, обід і вечерю; одну сосиску на чотирьох солдатів ділити також не доведеться! Звичайно, і у нас армія - не п'ятизірковий готель, але жити можна: вночі на побачення сходити, тільки знявши попередньо військову форму - ти ніколи не побачиш в Греції на вулиці чоловіка у військовій формі, це був би нонсенс! Як лікар після роботи повинен зняти свій халат, так і військові зобов'язані перевдягатися перед тим, як виходять до міста. Але хлопець, який хоче познайомитися з дівчиною, обов'язково покаже їй свою фотографію у військовій формі, розповість, в яких військах служив, тому що якщо ти не служив в армії, значить - псих, тобто жодна дівчина не захоче вийти за тебе заміж, навіть якщо ти дуже багатий, - прицмокнув Артеміс.
«Фотографії ... у військовій формі ... інакше не захоче ... навіть якщо ти багатий» - його слова луною віддавали в Оленкиній свідомості, відновлюючи деякі фрагменти вчорашніх розмов упереміш зі старими одеськими анекдотами: «Я не захворіла - то ж навіщо ти кричиш, що до мене вночі приїхав лікар? Коли від тебе вночі виїхав полковник, я ж не кричала на всю Дерибасівську, що розпочалася війна! » Так, були щасливі безтурботливі часи, коли війні відводилося місце хіба що в анекдотах ...
Вона намагалася уявити Міхеля у військовій формі- адже Софія недаремно показувала їй лише дитячі світлини свого сина!
Дорога між тим вела автівочку Артеміса дедалі вище в гори.
У небі задзижчали помаранчеві вертольоти.
- Летять іще пожежі гасити - дуже спекотне літо, - зітхнув Артеміс і знову пошкодував, що повернувся до цієї теми.
«Пожежа ...» - ця думка змусила Оленку знову здригнутися. Звичайно ж, вона зараз помолиться Іоанну Праведному, щоб врятувалися ті, кого ще розшукують під завалами пожежі в Маті, хто бореться за життя в лікарнях, чия доля поки що невідома ... Тільки б не було занадто пізно! Чи буває молитва запізнілою? Сказано в Євангелії: «Хто і об 11 годині ночі прийде - прийму ...» Може, ще не 12 година ночі і ще не пізно? Судячи з яскравого сонця та спеки - день ще не скінчився, можна помолитися, для чого і їдемо в храм!
- Он, подивись, прочани з посохом пішли - вони встали ще вдосвітку, щоб сюди дістатися, а ми вже такий шлях здолали! - Артеміс в черговий раз захотів відвернути Оленкіну увагу від страшної теми.
- І скільки ще залишилося шляху попереду? – поцікавилася вона.
- Приблизно стільки ж! - задерикувато вигукнув Артеміс
- А коли ж прочани потраплять до храму?
- До вечірньої служби можуть встигнути, - відповів Артеміс. - Бачиш ці високі палиці? Що це, як ти думаєш? - запитав він, показуючи на височенні палиці.
- Лінія електропостачання? - невпевнено відповіла Оленка питанням на питання.
- Ні, тут взимку - дуже високий рівень снігу! І ці палиці призначені для того, щоб утримувати сніг, щоб він лавиною не сходив на села!
Треба ж - буває і сніг, не тільки пожежі і смог! Прекрасне місце - так хочеться, аби не дісталася пожежа до бідної Землі, яка ще дивом залишається живою, незважаючи на те, що витворяють люди!
Артеміс кермував далі, обганяючи низку туристичних автобусів:
- Сьогодні їх небагато, тому що траур ... - сказав Артеміс і знову осікся - він так хотів відвести Оленку подалі від похмурих думок, високо-високо в гори, але ж не виходить!
- З приводу Маті? - уточнила Оленка.
- Так, - кивнув він у відповідь.
Кожне слово про райське селище, перетворене на попіл, віддавало новим нестерпним болем. Оленка не хотіла вірити, що все марно. З вікна виднілися хвойні гілки і шишки, навіть неба не видно! Сосни велично шумлять в піднебессі, огортаючи світ хвойним ароматом. Даремно листяний чагарник прагне дотягтися вище - все одно йому не дано вирости лісовим велетнем, щоб ятрити гірські вершини важкими кронами! Сосни цілком усвідомлюють свою перевагу, насолоджуючись королівським спокоєм у височині, не принижуючись до рівня заростей біля підніжжя гори або придорожніх колючок. Чи варто їм зійти врівень чагарників і не рости вгору, догоджаючи самолюбству низькорослих рослин? Невідомо, правда, хто більше пишається - сосна своєю величною самотністю чи чагарник своєю масовістю? І де, власне, більше змирення - у самотньої сосни, що пишно угніздилася на верхівці гори, чи то в чагарникових мас біля її підніжжя, здатних роздерти руки випадковому перехожому і бити гілками проїжджаючі вгору по серпантину автомобілі? Зламана гордість сосни ще не означає, що дерево перетвориться на чагарник. І навпаки - як би не коловся чагарник, йому не дорости до гордих сосен! Скільки б не вишикували дворнягу, з неї не вийде породистий пес, і навряд чи мисливського собаку потрібно виховувати як кімнатного песика. Жоден університет не народить другого Ломоносова, Шевченка, Вавилова - начебто й можливості створює підтягнутися до їхнього рівня, але – ще б пак!
Правильно кажуть, що гордість є в кожній людині - це навіть не є чиєюсь відмінною рисою. Питання тільки в тому, у кого більше погорди - в популярної рок-зірки або ж у сантехніка, який насолоджується своєю винятковістю і якого бідні бабусі змушені чекати місяцями, немов світову зірку фанатки чекають на рок-концерт. Навіть не гордість, а зиск, здобич - та відмінна риса, наріжний камінь, яким (точніше – за відсутністю якого) визначається справжній друг або ж просто гарний співробітник! Адже професіоналізм не набувається за гроші - навряд чи Оленка заспіває як Клаус Майне, навіть якщо їй заплатять набагато більше грошей! Так само як і Клаус Майне співає не тому, що прагне грошей - напевно він вже достатньо зібрав собі на життя. Але якщо ти любиш музику більше за життя, то здатний чекати роками на той момент, коли знайдеш свого слухача, навіть якщо живеш за межею бідності. Але саме через прагнення наживи зраджують друзів і дружин, псують творчі напрацювання, врешті решт - не ростуть, залишаючись дрібним чагарником, шпуряючи колючками випадкових перехожих.
Греки здебільшого безкорисливі. Хто б на Україні віз Оленку до таверни просто так? За 44 роки вона не пригадує жодного подібного випадку! Хто б пригостив її задарма персиком на ринку, тим більше - гранатом? Ісаак Рудольфович віднімав вартість обідів на професійних конференціях з місячних окладів своїх співробітників. На щастя, теперішній Оленкин начальник - грек, тобто - кіпріот: Філіп, як і будь-який островитянин, прагне підкреслити свою індивідуальність, відмінні риси у порівнянні з материковими греками - в музиці, їжі, звичаях. Кіпрську грецьку мову не завжди зрозуміють елліни, особливо материкові - безліч префіксів їх зовсім розгублює. Але в порівнянні з німецькими кіпрські префікси завжди здавалися Оленці занадто легкими - головне «узріти в корінь»! На Кіпрі, на відміну від Греції, ростуть банани - ох, заблукала ж вона колись банановими плантаціями! Просто як туристка Оленці вдалося помітити, що остров'яни-кіпріоти більш обережні порівняно з греками (позначилось нещодавнє колоніальне минуле - вони навіть не привітаються першими), але при цьому не менш гостинні: обійшовши Пафос пішки вздовж і впоперек, Оленка не побачила жодного глухого високого паркану, як це часто-густо буває на Україні. Зазирнеш буквально щось запитати - а тобі вже й стіл накрили! Кіпріоти смачно готують, особливо рибу, але слід віддати належне і грекам - червоне м'ясо найсмачніше в Північній Елладі, на Тассосі і Халкідіках.
Оленка раптово відчула аромат свежезажареного шашлику.
- Зголодніла? - запитав Артеміс. - Ми вже майже приїхали! Ось наша таверна - тут мій друг працює, я йому фрукти привіз: познайомся - Вангеліс! - Артеміс помахав у вікно зовсім молодому хлопцю, який перегортав шашлики на рожні. Неподалік метушилася, схоже, його мати - висока доглянута літня жінка, обережно несучи філіжаночку кави на грецькій таці. Поруч вздовж шляху розташовано безліч кав’ярень і крамничок, навіть аптека є!
- Я зараз припаркуюсь, підемо займати чергу біля входу до храму – на наше щастя, прочан не дуже багато, інакше б вся площа була забита, і до квярні Вангеліса довелося б іти горою пішки, а не їхати автівкою, - пояснив Артеміс.
Оленка вийшла на свіже повітря і озирнулася - голова запаморочилася від соснових ароматів! Земля начебто пішла з-під ніг - значить, до неба ближче, до яскраво-блакитного і безжально-байдужого: хоча б хмаринка, не кажучи вже про дощ ...
Повз дороги вервечкою згустилися кіоски. Здається, чорний грецький посуд ще не перевевівся в продавців!
- Артеміс, у нас є час зазирнути до крамнички? Дуже хочу купити щось із чорної грецької порцеляни! Вона така міцна - колись на грецьку цукерницю впав китайський магніт з нашого холодильника і вщент розбився, але цукерниця витримала і досі наче новенька: вона вже пережила періоди царювання трьох українських президентів!
- Так, купуй, а то порцелянова фабрика зачиняється, - зітхнув Артеміс, сховавшись від спеки під дерево. - Я почекаю на тебе тут на вулиці!
Продавчиня в кіоску привіталася трьома мовами - англійською, російською, українською.
- Звідки Ви знаєте, що я - з України? - ошелешено запитала Оленка російською.
- Бо Ви - дуже красива, - також російською відповіла продавчиня, приємно посміхаючись.
- Я хотіла б оті формочки подивитися ... ще сільничку, серветницю й підставку, - Оленкині очі розбігалися від розмаїття і витонченості грецького посуду. А в тому, що він дуже надійний і простий в експлуатації, вже була маса можливостей переконатися, починаючи з першої подорожі на Кріт!
- Все будете брати? - уточнила продавчиня.
- Звісно! У Вас же - тільки в одному примірнику?
- Так, і ті - останні ...
- Залишки - солодкі: запакуйте для літака!
Корінні греки ніколи не розуміли російське прислів'я «Остатки-сладки!» Оленка вже не раз пояснювала сенс, який все ж залишався для них далеким. Може, тому, що в Греції - нічого не закінчується? Адже ця країна з багатотисячолітньої історією! Ні, судячи із закриття фабрик, грецькі унікальні сувеніри теж мають властивість закінчуватися - ознака останніх часів.
Оленка озиралася довкола.
- О, так у Вас ще косметика «Макровіта» є? - вона не вірила своїм очам, що в одному кіоску можна знайти ексклюзивну якісну грецьку косметику за доступною ціною.
- Я обов'язково зроблю знижку, - пообіцяла продавець. - Ви працюєте тут або відпочиваєте?
- Скоріше - те й друге, - чесно промовила Оленка.
- А я ось вийшла заміж і живу тут цілих 20 років. Подруги мої теж спочатку тут жили, так тепер по інших різних країнах роз'їхалися, - зітхнула вона.
- Їм не подобається в Греції? - здивувалася Оленка.
- Спочатку дуже подобалося - вони теж повиходили заміж за греків, рятувалися в 90-ті роки від голоду. Але коли в Греції криза почалася, я залишилася з чоловіком, а подружки порозлучалися і тепер створили нові сім'ї в Німеччині, - сумно продовжувала продавчиня.
Оленка змовчала. Що можна ще казати? І що відчуває людина, яку обрали до шлюбу через голод, а через кризу покинули, ніби то щось непотрібне?
«Криза» походить від грецького слова «κρινω», тобто «думати». Це по суті період, коли треба добре подумати, переосмислити все і ... йти далі! Не зіскочити з дистанції, не повертатися до минулого, не спиватися і не впадати у відчай ... Так, це складний час, але якщо ти здатний думати - обов'язково його подолаєш! Є і в російській мові однокореневе слово «кренить», але це ж не означає, що все скінчено ...
- А в Німеччині Вашим подругам легше живеться? - запитала Оленка для підтримки розмови.
- Поки що - так,- зітхнула продавчиня в пошуках мішечка-обгортки для маленької сільнички.
Оленка не уточнювала, чому сама продавчиня, всупереч стадному почуттю своїх подруг, залишилася тут. Кохання, як не дивно, починаючи зі шкільної лави з масовою закоханістю в одного хлопчика або дівчинку, проявляється в житті так само - в формі «стадного почуття», інакше б не було в російській мові прислів'я «Засватанная девка всем хороша»! До речі, в жодній іншій мові Оленка не знайшла еквівалента цьому прислів'ю.
- А я тут, в Греції залишилася - не можу кинути чоловіка. У нього справи зараз набагато гірші, ніж 20 років тому, але ми впораємося ... А ось і Ваше замовлення, - продавчиня простягнула загорнуті в пакетики сувеніри. - Можете сміливо брати з собою в літак - я надійно спакувала!
- Спасибі! Удачі Вам і обов'язково - гідних покупців! - Оленка подумала про себе: «Вона - справжня гречанка, навіть якщо до цього часу не отримала грецьке громадянство, тому що не здатна зрадити ... навіть за цілу купу мисок сочевичної юшки!»
- Вам спасибі, - продавщиця витримала паузу, - за те, що Ви - інтелігентна людина!
«Інтелігентна людина - це та, чия присутність не оцінюється, але відсутність - відчутна», - згадала Оленка слова нині покійної бабусі і зупинилася біля дверей, як укопана. А продавчиня додала наостанок:
- Рідко зустрічала інтелігентних людей на Україні. Можна отримати освіту, навчитися культурі, але стати інтелігентною людиною неможливо - нею треба тільки народитися! Щиро рада бачити Вас - приїжджайте частіше!
На виході з магазину Оленка відчула подвійний позитивний ефект: моральний і матеріальний. Останній говорив сам за себе в колоритному стильному пакеті, а ось моральний відбиток - це навіть не грецький фарфор: він живе ще довше!
- Можна привітати тебе з покупками? - запитав Артеміс, підходячи ближче, намагаючись зазирнути в мішечок із сувенірами.
- Так! - Оленка хизуючись підняла пакет над головою.
- Там далі іще сувеніри - подивишся? А я тим часом чергу займу!
- Куди - черга? - в Оленки, як і в будь-якої пострадянської людини, черга асоціювалася з магазином.
- У храм - бачиш, вона закінчується тут, а нам треба потрапити всередину будівлі, щоб прикластися до мощів Святого Іоанна Малоросійського! Їх принесли сюди греки з Каппадокії в 1925 році, після "турецької різанини", а храм почали будувати в 1930 році, але дах звели тільки в 1951 році.
Добрі справи
Оленці перед очима постала довга негаласлива черга: ніхто не штовхався, не поспішав, здебільшого занурившись у роздуми, не заважаючи іншим. Черга огинала високий візантійський храм за периметром, наближаючись до входу. Приємно здивувала відсутність жебраків - справжній грек ніколи не жебракує, навіть якщо він - дуже бідний, а ось циганів та інших заїжджих на лімузинах гастролерів, які в прямому сенсі слова виламували перехожим пальці з метою видурити монету, як в Києво-Печерській Лаврі, тут, на щастя, немає!
- Я вже купила сувеніри, тепер ми йдемо до храму, - відповіла Оленка Артемісу, раптово відчувши себе ... дуже винуватою перед Святим Іоанном – своїм співвітчизником, про якого вона зовсім нічого не знала: скільки разів бувала в Греції, але навіть не поцікавилася! А люди їдуть сюди з усіх куточків земної кулі - ось росіяни з автобуса висаджуються, іспанська екскурсовод вивела групу з храму, а поруч молодик вивчає карту із поясненнями французькою мовою ...
В храмі люди молились, іноді спираючись на стасидії. Хтось читав акафіст. Молода невисока жінка втирала сльози з радісною посмішкою на обличчі.Черга тим часом просувалася відносно швидко - Оленка вже розгледіла іконну крамничку біля інших дверей храму.
- Артеміс, ти почекаєш на мене тут, а я швиденько книги подивлюся? - прошепотіла вона Артемісу. Той кивнув у відповідь.
У крамниці тітоньки відразу запропонували їй купити акафіст російською мовою. Звідки ж вони здогадалися, що Оленка російською говорить? Ох, цих гречанок не обдуриш – психологині хоч куди!
- Ні-ні, я б хотіла купити книгу саме грецькою мовою - мені буде цікаво почитати, - напівпошепки запевнила їх Оленка.
- Там багато стародавніх слів – хіба ти їх здолаєш? Важкувато доведеться, - тітонька подивилася на Оленку з певною недовірою.
- Труднощі мені до душі - без них життя нудне, - щиро посміхнулася Оленка. - Можете не загортати книгу в папір - я все одно читатиму цю книгу по дорозі.
Відкрила першу сторінку: «Праведний Іоанн з Малої Росії - України». Артеміс мав рацію - Святий Іоанн Руський насправді ... Український! А, може, у святі не мають національності взагалі? Хто б сказав, що Святитель Миколай (Мир-Лікійский) - не російський і не український святий? Проте жив він дуже далеко від Росії або України, та й від сучасної Греції теж не близько, проте «турецьким» Святого Миколая ніхто не додумався б назвати! А ось священномученик Володимир Митрополит Київський і Галицький, до цього був Московським і Петербурзьким, та й народився саме на території Росії - чому ж його Київським називають? Хіба не тому, що в Києві завершив свій багатостраждальний життєвий шлях? Напевне, Іоанна Малоросійського варто було б тоді називати «турецьким»? Ні, звичайно. Можливо, в цьому випадку визначення «російський» чи «український» не прив'язане до географії - так само як «Іоанн Милостивий», «Агапіт Цілитель», «Прохор Лободнік». За аналогією з хлібом в супермаркеті - «литовським», «білоруським» або «фінським »: усі вищеназвані види хлібу печуть в одній і тій самій печі, назва анітрохи не означає, що цей буханець привезли з Литви, Білорусі або Фінляндії відповідно!
Багато зайвих думок, тобто ... помислів, відволікаючих від молитви! Про хліб насущний і не дуже насущний можна думати 365 днів на рік, але відвідати Праведного Іоанна Малоросійського Оленці навряд чи випаде інша можливість. Треба зосередитися - побачити свій власний внутрішній стан іноді дуже боляче, але необхідно, так само, як і витримати відвідування стоматолога!
Вона очима пошукала Артеміса серед прибуваючих прочан, проте насилу знайшла - до початку вечірньої служби людський потік не вщухав. Люди намагалися не затримуватися, тихо і благоговійно проходячи вглиб храму.
- Ми встигнемо, - прошепотів їй Артеміс на вушко.
Оленка мовчки тицьнула у придбану книжечку про Святого Іоанна - «З Малої Росії - України». Артеміс посміхнувся і пропустив Оленку перед собою.
- У нас на Україні чоловіків пропускають в храмі першими, - прошепотіла Оленка.
- Що за безглуздий звичай? - витріщив очі Артеміс, але пройшов уперед - не влаштовувати ж тут суперечки?
Він, як і більшість інших прочан, чемно приклався до пишної раки мощей Святого Іоанна. Оленка завжди хотіла втілити в життя чудове правило: «Стислість - сестра таланту!» Але їй не вдавалося швидко розлучатися з улюбленими книгами, вишивкою, готелями, піснями, а тим більше - з близькими людьми! І вона не могла блискавично швидко прикладатися до ікон, як би щиро не намагалася!
Вкотре навернулися непрохані сльози. Щоб вони не спадали на раку, Оленка заплющила очі. «Пробач мене, Святий Іоанн, що я нічого не знаю про тебе, ніколи не шанувала навіть день твоєї пам'яті! Ти витримав жахливі тортури, не втратив витримки в полоні, не зрікся Господа! Ти прославив нашу країну на весь світ непідробним змиренням, тому ти - справжній воїн добра! У мене немає такої міці духу, як у тебе, я боюся згоріти в нашому задимленому житті, як та хвоя в пожежі. Мене нудить від усього, що я спостерігаю щодня, і не тільки від диму і кіптяви. Щоправда, такі люди, як ти, досі дарують нам, тремтячим тварюкам, певну надію - у нас немає віри, але є гаснуча, наче попіл, маленька надія, яку поки що можна розгледіти крізь життєву імлу. Іноді я вже не бачу нічого не тільки через пожежі, тому благаю тебе: не дай нам загинути! Збережи життя тим, кому ще не пізно! Врятуй і збережи ... Костаса! »
Артеміс дбайливо взяв її за руку - і правильно зробив, інакше б голова запаморочилася: Оленка витерла сльози, намагаючись не відставати від Артеміса.
Батюшки вже збиралися на вечірню службу, благословляючи біля вівтаря всіх бажаючих. Перед Оленкою до священика середніх років підійшло подружжя, розмовляючи англійською: батюшка дав їм кілька порад англійською, благословляючи наперсним хрестом.
Оленка не знала, на що їй просити благословіння: адже вона, по суті, вже зробила в житті все, що було їй під силу, навіть більше. Господь милостивий, ії праця не була марною - вона тепер має цікаву роботу і може їздити до прекрасної Елади! Але як змиритися з тим, що і цей крихітний рай перетворюється на попіл, відбираючи у людей життя?
- Помоліться, будь ласка, за мого знайомого з Маті - я не знаю, чи живий він, - Оленка знову залилася сльозами. Батюшка стиснув їй голову руками і ... нічого не промовив! Що б це означало? Невже її молитва - спізніла, отже - марна?
- Як його звати? - батюшка уважно подивився на Оленку. В його очах теж заблищали сльози! Невже молитви про Костаса все ж виявилися марними?
- Його звати Константінос, - Оленка дістала зарано згорнуту носову хустинку.
- Я помолюся за його душу, - напівпошепки відповів батюшка і дав Оленці поцілувати хрестика.
«Він не сказав, як саме помолиться - за здоров'я чи за упокій», - промайнула в голові Оленки безжальна думка. Так, греки і «за упокій» в записочках не пишуть, просто хрестик зверху ставлять - адже у Бога всі живі!
Стоп - вона ж не попросила у Святого Іоанна зустрічі з Костасом, і батюшка на це не благословив! А народ усе прибуває й прибуває - вже тому їй не проштовхнутися, а повертатися марно! І навряд чи взагалі така зустріч можлива - Оленка навіть не знає прізвища Костаса, не пам'ятає номер його машини, і не факт, що Костас встиг написати їй листа на Фейсбуці перед пожежею в Маті. Вона боялася навіть припустити, що Костаса може вже не бути в живих ... Безумовно, «у Бога всі живі», навіть покійні, але хіба може померти людина, про яку ти постійно думаєш, бажаючи їй добра, удачі, здоров'я? Якщо людина живе в твоїй душі і серці - хіба вона померла? Хіба він чи вона ... може загинути?
- Ти знову засумувала? Тебе ж благословив батюшка - вір і не бійся! - на повний голос промовив Артеміс вже на вулиці.
- Я забула попросити ще одне благословіння, - чесно відповіла Оленка, відвертаючи заплакане обличчя.
- Та не переймайся - в житті багато складних ситуацій! Ти ж купила книжечку - там чимало чудес описано за молитвами Святого Іоанна! Хіба не віриш, що святий з Небес нас на землі зараз бачить, молиться і допоможе влаштувати так, як ти і сфантазувами не зможеш? - Артеміс бурхливо і красномовно жестикулював. Греки, на щастя, не пройшли комуністичну епопею - тут віра передається з молоком матері. Найчастіше грекам (навіть молодим) незрозумілі наші сумніви і поневіряння. А ми, мешканці холодних європейських країн, не розуміємо емоційно відвертих середземноморців, здатних розпахнути своє серце разом із обіймами.
- Шкода, що я не приклала книжечку до мощів святого - забула, а тепер так прикро! - знову схлипнула Оленка.
- Зрозумій: коли цю книжечку писали, вже тоді молилися Святому Іоанну і просили його благословіння. Ось почитаєш сама, а поки що повір мені на слово, - стримано посміхнувся Артеміс. - Нам потрібно обійти оці автобуси, і ми відразу потрапимо до таверни – сувлакі мають бути вже готові і ти оціниш, як смачно готує мій друг Вангеліс!
Кавяренька Вангеліса на шляху виявилася зовсім крихітною, але в залі вмістилося цілих п'ять столиків! Мама Вангеліса, струнка висока жінка з шикарною зачіскою, привітавшись, запропонувала їм столик на вибір - всі денні відвідувачі вже одностайно вишикувалися в храмі на вечірню службу. Оленці сподобався круглий столик біля вікна, укритий вишитою скатертиною, на якій хизувався саморобний букет із соснових шишок.
- Тільки поліетиленом накрийте - мені скатертину шкода: це ж ручна вишивка, - Оленка знала, скільки праці слід докласти, щоб вишити скатертину!
- Не турбуйтеся, ми все поперемо, - запевнив Вангеліс, розставляючи величезну тацю із шашликами, соусами і лимонами. - Що б ви бажали до шашлику?
- Мені достатньо цього соковитого лимона, - відповіла Оленка.
- Лимона? - маленькі очиці Вангеліса вилізли з орбіт. - Це щоб Вам руки протерти після шашлику! - засміявся він.
- Можете сміятися, але у нас таких смачних лимонів анізащо не знайдеш, я із задоволенням один би з'їла з сувлаками, а руки помию рідким милом, - не здавалася Оленка.
Вангеліс і Артеміс розсміялися, неначе діти:
- Тобі ж ще лимонів принесуть – хіба не знаєш, скільки їх тут дозріває? Не думай, що тільки шишки на голову потрапляють! Якому салатові ти надаси перевагу - сільському, томатному чи морському?
- Кілька запашних грецьких помідорів - і з мене досить!
- А випити?
- Я не п'ю, - Оленка згадала свій учорашній «підградусний» вечір: не вистачало ще й сьогодні «повторення - мати навчання»! Тим більше, що вона тут - на чужій території. Щоправда, «незнайома територія» не означає «чужа»: в Греції Оленка завжди відчувала себе «своєю», навіть під час першого знайомства.
- Росіянка - і не п'єш? - Вангеліс готовий був випустити тацю, але професійна вправність щоразу рятує життя столовим приладам.
- Вона - з України, - поважно задер носа Артеміс, ніби знав те, що від інших поки що приховано.
- Ааа, - зарозуміло протягнув Вангеліс. - А то я думав, що ти дуже багата: колись генерал міліції з Росії тут обідав - мені цілих 60 євро тільки чайових (!) залишив ...
- Може, я кави зроблю? - вчасно прийшла на допомогу мама Вангеліса, яка досі чергувала на вулиці.
- Грецької кави - із задоволенням! - без жодного сумніву погодилася Оленка, занурюючись у шампури-сувлакі.
Сувлакі - малюсенькі шашлички на тонесеньких шампурах, які заздалегідь замочують у різних розсолах. Вони не такі великі за розміром, як шашлики на Україні або на Кавказі, але не менш смачні. У Греції, як і на Україні, готують шашлик в основному зі свинини (курячі або рибні - рідкісний виняток), проте на Кавказі - тільки із баранини.
За вікном вечоріло. Букет із шишок з прихованим смутком спостерігав за проїжджаючими автівками прочан. Оленці знову защеміло серце від згадки про Костаса - чому ж вона не попросила благословіння на зустріч із ним? «Зустріч - якщо він вижив ... Якщо!» - підступно засвердлило в голові.
- Може, нарешті зізнаєшся, скільки тобі років? - хижо блиснули очі Артеміса над оголеним шампуром.
- Як ти сам гадаєш?
- Ну, 25 на вигляд є, але це не настільки важливо для мене, - роздумував уголос Артеміс.
- Якщо неважливо, тоді навіщо мене питаєш?
- Тому що інші запитали - бачиш, півселища вже до таверни зазирають!
Оленка зиркнула у віконце - справді, народ збирався за столиками повз шляху: хтось - із кавою, хтось - із морозивом або апельсиновим фрешем.
- Гадаю, я стала місцевою визначною пам'яткою?
- Звісно! Блондинка з гарною фігурою - справді жива Афродіта, - Артеміс блиснув очима і сумлінно провів ротацію шампурів сувлакі.
- Мені 44 роки, - відповіла Оленка, розмірено проковтуючи.
Артеміс захлинувся – добре, що Вангеліс поквапився із склянкою води! Якби вона знала, так і не говорила б!
- Жартівниця! - засміявся Артеміс, коли відкашлявся і проковтнув воду зі склянки - Ти б ще сказала - 1144 роки! Я про Афродіту теж трохи пожартував, маючи на увазі красу, але не вік з моменту її створення, - він знову залився заразливим сміхом, а Вангеліс змушений був піти на кухню, щоб сміючись, зненацька не розбити тацю із брудним посудом.
Оленка хотіла показати паспорт, але згадала розмазану в ньому дату свого народження. Факт залишається фактом: вона дійсно історично молодша за Афродіту. Але права була героїня Вєрки Сердючки, підколюючи персонаж Примадонни: «Ти давно у свій паспорт зазирала?»
Тим часом мама Вангеліса принесла 2 чашечки ароматної кави. І тут Оленка побачила, як Вангеліс сів за старенький комп'ютер - майже такий, як у неї вдома!
- Вибачте, а можна мені з Вашого комп'ютера спробувати зайти у Фейсбук? - відчайдушно запитала Оленка у мами Вангеліса. - У мене немає смартфона, проте дуже чекаю на повідомлення!
Жінка розуміюче кивнула - ох, ці мами про все здогадуються!
Оленка напружилася, згадуючи пароль. Вона вводила колись дату свого народження, яку під час Петі-вірусу довелося змінити, але оскільки вона входила до Фейсбуку тільки з дому, то практично ніколи система не запитувала коди доступу.
«Хибна адреса або код», - цього разу Фейсбук виявився невблаганним.
Оленка відчайдушно ковтнула кави. Який же мав бути пароль? Вона несамовито змінювала на інші можливі дати, але результат був той самий, тобто - ніякий. Пам'ять хоч і підводила, але логіка підказувала, що вводила кодом ту дату, яку ніколи не забуде. Що ж це за дата?
Згадувати марно, тим більше, на неї вже витріщається вся таверна - не тільки Вангеліс, його мама і Артеміс, але й нові відвідувачі! Вона всюди приносить черги, за що її незмінно любили продавці і ресторатори, але іноді так хочеться тихо зосередитися.
- Не вийшло? - розуміюче запитав Вангеліс.
Оленка похитала головою, намагаючись не заплакати знову. Чим же тут допоможеш? Вона безпорадно поправила чотки на руці - його вервиці, Костаса, з монастиря біля Маті ... Чи допоможе Костасу Святий Єфрем, зображений на вервиці? Так хочеться сподіватися на краще! Але поки що треба б подякувати за обід:
- Ваша кава - на славу, і сувлаки – понад усіляке вихваляння, величезне спасибі! Тільки лимон я візьму із собою - занадто шикарно витирати ним руки, - Оленка сховала лимона у пакет, це теж непоганий сувенір.
Вангеліс і його мама переглянулися, посміхаючись. Артеміс щиро залишив чайові - ще б пак, він сьогодні отримав нове замовлення на фрукти!
- А все ж таки, скільки тобі років? - запитав він Оленку в автівці.
- Хочеш познайомити мене зі своєю мамою? Ми одного віку і напевно подружилися б, але не бійся, я не зраджу їй твої таємниці! - посміхнулася Оленка крізь смуток. "Як же мені згадати код Фейсбуку? » - свердлило у неї в голові.
- Та ну, знову ти жартуєш! - засмутився Артеміс, стуливши носа глибше до керма, майстерно вихляючи поміж туристичних автобусів униз по трасі. Ще б пак - він майже з пелюшок керманить!
- Не ображайся - ось мій паспорт, - простягнула йому Оленка свій документ.
- А це хіба - ти? Ні, ти чужий паспорт мені підсуваєш! - Артеміс виявився невблаганним. - Який тут погляд переляканий!
- Це ж у поліції фотографували, - виправдовувалася Оленка.
- Ти дуже красива в житті - жодна фотографія це не відібє, - посміхнувся Артеміс, вирулюючи серпантином. Сосни велично шуміли у височині, а внизу, в долині, чекали циганські квартали, траса, курорти і море.
Оленка розкрила придбану книжечку про Івана Малоруського. Фотографії ієреїв, іспанської королеви Софії, безлічі прочан з усіх куточків світу і квітів, що летять з балконів шляхом хресного ходу - так святкують греки день пам'яті Іоанна Малоросійського. Зображень святого обмаль - лише одна, з характерною для тих часів зачіскою «під горщик». Ясна річ, він - полонений солдат, не генерал, не маршал, не генералісимус! Але витримали б воєначальники ті тортури, через які пройшов праведний Іоанн - простий полонений рекрут? Грецький текст звучав: «Ми не належимо виключно до цього життя - наша доля - це Вічність на Небесах, де душа безсмертна. Праведний Іоанн дарує чудеса душам вірних, несучи їм Божественне світло, сили, ентузіазм до самозречення, перемагаючи тлінні узи і гори перешкод на життєвому шляху, перетворюючи і відроджуючи характер, завсякчас допомагаючи людям віднайти внутрішню свободу ... »
Оце так - полонений Іоанн Праведний був сильним і внутрішньо вільним, а скільки зараз людей, номінально вільних, але рабів - по суті? Рабів своїх пристрастей, задовольняючи які, вони вважають себе на мить «с-частливими», а потім бігають за наступними «частинами» по одному і тому ж лабіринту, дедалі забираючись в темряву у пошуках «частин»! Вільні люди віддають свої гроші за право стати рабом: за нескінченне навчання "нічому", дурну моду і безглузді контакти, які жеруть час.
Оленка визирнула з віконця - схоже, циганські квартали залишилися позаду, і судячи з наповнюючих долину криків «Боря, вийди з моря!», наближалася курортна смуга.
- До речі, де ти живеш у Халкіді? - запитав її Артеміс.
- Буквально за цим поворотом вже мій готель, - зорова пам'ять Оленку рідко підводила, проте числа і дати вона частенько плутала.
- Ми приїхали, - зітхнув Артеміс. – Пізнаєш свій готель?
Оленка на прощання подивилась на Артеміса ... ні, не на підлітка, а на молодого чоловіка, опору і помічника сім'ї! Хотілося побажати йому знайти гарну дівчину, щоб цінувала і не зраджувала.
- Спасибі тобі, що зробив сьогоднішній день незвичайним! Я стільки втіхи отримала в храмі, а частування в таверні Вангеліса - просто супер! Стривай, - вона полізла в сумочку.
- Ти що, хочеш обдарувати мене золотими монетами? - витріщив очі Артеміс.
- Ні, це - шоколад. просто його так оформили, неначе золоті монети! Почастуєш всю свою родину. А ось з цими шоколадними пляшечками будьте обережні - всередині лікер, ром і коньяк - солодощі трьох видів!
- Дякую, але у мене немає сім'ї, - зітхнув Артеміс.
- Як же "немає"? Ти ж казав про братів, сестру, батьків?
- Батьківська сім'я - це поки що не сім'я! - поважно підкинув підборіддя Артеміс.
- Тоді - нехай у тебе буде найпрекрасніша власна сім'я! Удачі, - Оленка поцілувала його в щічку як старого доброго друга.
- А тобі бажаю знайти свого друга з Маті! Мої щирі вітання Україні! - помахав Артеміс з вікна автівки.
Сумно було прощатися з ним - думки лізли в голову одна гірша за іншу. Треба їх зважити біля моря!
Стоп - Слон і Моська! Як же вчора вона не помітила цю прикольну статую? Треба зняти фото ... О, ця статуя ворушиться ... бо не статуя, а просто велика жінка у футболці зі слоном годує свою Моську, а бивні майстерно зображеного слона є логічним продовженням висветленних пасмів носійниці футболки. На жаль, фотографія «Слон і Моська» скасовується - це не монумент, а просто жива реалія, не ілюстрація до байки Крилова. Бідна Моська -судячи з акценту її господині, жінка- «слон» - з Північної Америки, і шлях звідти ох який неблизький! Так навіщо ж вона мучить тварину жахами перельоту, щоб потім поїти молоком біля моря зі своїх рук? Боїться визнати, що Моська проживе в Америці без Слона, так само як і навпаки? Чи Слон тривалим перельотом спочатку познущався над Моською, а потім намагається загладити свою провину на кшалт «нових українців»: вони спочатку обібрали людей, урізавши зарплати, обманним шляхом заволодівши їхніми квартирами, не виділяючи грошей на медицину, а потім раптово починають «творити добрі справи» - будувати нічліжки і спонсорувати їдальні для бомжів! Спочатку людей зробили бомжами, а потім підтримують бомжацкій спосіб життя. Майже як в Євангелії: «довершують справи батьків ваших: вони вбили пророків, яким ви зараз будуєте надгробки!» Тільки чому ці самі справи іменуються «добрими»?
Темрява, Ліхтар і Сонечко
Раптом наполегливо задухмяніло печене м'ясо із овочами і пряними травами ... Ні-ні, на вечерю йти не можна, бо інакше літак не злетить, якщо їсти все, що пропонують в Греції! Краще вигуляти новий купальник біля моря, хоча сонечко встигло загадково зникнути за горою, так і не повідомивши, що ж принесе нам на завтра - знову спеку або довгоочікувану прохолоду?
Скільки ж піщинок на пляжі? Правильна відповідь - безліч, дуже багато! А чому ж тоді відчуваєш самотність біля моря, яке ані на мить не забуває відвідувати землю колиханням хвилей, коли поруч із тобою - безліч не тільки піщинок, але й людей? Хоча в українській мові «людина» і «люди» - це однокорінні слова, але в багатьох інших мовах (російській, зокрема) - різнокорінні! Якщо поруч немає єдиної близької людини, то ніякі «спільноти», «колективи», знайомі й незнайомі не замінять її або його одного, і не обов'язково він - краще за всіх, ні. Це як твоє старе зручне взуття не замінить новомодна пара, або ж сто пар - потрібна саме твоя пара, твого розміру, а інші просто не підходять, навіть безкоштовно! І нехай їх, чужих пар, буде ціла тьма – все одно відчуваєш темряву без одного-єдиного рідного тоненького промінчика, що проникає в твою душу, бо де тьма - там немає світла!
До речі, де ти, світло? Вже сховався за горою, залишивши понад морем сумні переливи спогадів? Чи то похмурі пророцтва на майбутнє? Хмар немає, нарікати нема на що - яскравому світлу не заважають перешкоди, як і раніше, панувати над землею. Але без одного-єдиного сонечка вже не важливо, скільки хмар і чи є вони взагалі - просто розумієш: зараз - час царювання темряви! І ніякі лампочки не переконають у протилежному - скоріше, навпаки: під час їх штучного освітлення дедалі гострішим здається морок.
Оленка засмутилася і згорнула купальник в кульок, одягнувшись знову в джинси і курточку: завжди, коли ховала купальник, відчувала, як швидко закінчуються радісні миттєвості. Ковтнула п'янке літнє повітря багатоликої Еллади. Десь вдалині копошилися таверночки, а тут, біля моря - прохолодно і тихо. Тільки один високий чоловік не поспішаючи пробирався стежкою від будівлі готелю, тримаючи в руках книжку. Здається, обличчя знайоме: Оленка бачила його ... в черзі біля храму, точно! Це ж француз, який вивчав карту - оце так зустріч!
Посміхнувшись, вони мовчки кивком привіталися. Оленка не знала жодного слова французькою. І загальновідомо, що французи рідко коли говорять англійською, а російською - ще рідше. Але мовний бар'єр відсутній, коли йдеться про духовну спорідненість!
Француз відкрив книжечку, розташувавшись на лаві ближче до світла ліхтаря. Оленка притулилася неподалік до багатовікової оливи. Кажуть, всередині оливкового дерева тече не сік, а олія! Варто повірити на слово - інакше б не виросла олива таким велетнем на піщаному березі, вкриваючи своєю тінню безліч туристів, а в темряві ночі - даруючи їм відчуття «плеча».
Оленка зазирнула в свій кульок із купою набраних сьогодні сувенірів - так, є що привезти до Києва. Олію в пляшках вона купить в дьюті-фрі - так буде і легше, і дешевше, та й товарні марки там однозначно перевіреної якості. А ось книжечку про Івана Малоруського вона більше ніде не купить!
Француз незабаром пішов, а Оленка залишилася наодинці зі своєю книгою - «Чудеса Святого Іоанна Малоросійського». Ліхтар, хоча й не Сонце, впевнено освітлював свою маленьку територію, і при його світлі Оленка занурилася в історії ...
«У Північному морі боролися за останні хвилини життя моряки потопаючого торгового грецького судна, яке буря відносила ураганом у крижаний безкрайній простір», - Оленка поглянула на термтячі, але наполегливі хвилі Егейського моря і продовжила читання. «Дика морська піна готова була проковтнути шаленою безоднею десятки людей. Не працювали радар і система зв'язку - як послати сигнал SOS? Досвідчений капітан виявився безпорадний перед стихією і чесно оголосив команді: «Ми тонемо, моліться святому Іоанну Малоросійському!» Добре, що на кораблі знаходився маленький іконостас. «Праведний Іоанне, я прошу не за себе і навіть не за корабель, хоча збиток дуже великий, але благаю: врятуй мою бідну команду, яка нічого не їла вже декілька днів, крім розмоченого морською водою хліба… Зроби так, щоб вони повернулися живими до своїх родин!» Капітан простояв перед іконостасом на колінах цілу ніч, наполегливо благаючи святого про допомогу в чорних водах Північного моря. Вранці сповнений побожного подиву капітан Дімітріс Варуціка побачив, що корабель чудесно зайшов до порту Роттердама 23.01.1978 »
Оленка відірвалася від книжки і подивилася на Егейське море. Сумні хвилі здіймалися все вище і вище, нахабно поглядаючи на виснажену спекою і темрявою землю. Книжка знову захопила її думки:
«Стаючи на коліна, Ви побачите перед гробницею Св. Іоанна дуже скромний дар - паличку бабусі Марії Сіака, яка прибула з Кіпру 11.08.1978г. Марія була згорблена 18 років так, що здатна була бачити тільки землю. Родичі привезли її до святого і підняли на руки, щоб вона змогла прикластися до мощів. Буквально у всіх на очах її тіло виправилася - хребет затріщав і прийняв правильну форму! Бідна старенька, у якій була з собою лише паличка, залишила останню ... ».
Оленка подумала: «Цікаво, а чи міг би Святий Іоанн допомогти тим, хто зараз безнадійно обгорів у Маті?» Дуже хотілося вірити, що Костас врятувався, і щойно вона відкриє Фейсбук, то побачить його повідомлення, що, мовляв, все о.к.! Але занадто тривожно колихалися чорні хвилі, щоб ця райдужна надія виявилася правдою. Оленка не могла похвалитися такою вірою, як у відважного капітана Дімітріса або скорченої до землі бабусі Марії. І навіть не знала, як слід молитися про Костаса - за здоров'я чи ... за упокій? Хоч би він вижив у тій пожежі! Оленка б ні в якому разі не розбила його сім'ю (адже нещасна родина – це теж родина). Як нещасна людина має право на життя, так і нещаслива сім'я має право на існування, і ніхто не має права їй заборонити, руйнуючи, підриваючи її підвалини повністю або частково! Однак Оленка жадала усіма фібрами душі ще хоча б разок побачити Костаса - красивого і сильного чоловіка, близького їй за духом, самовідданого і працьовитого, якого Голлівуд в останні часи ніяк не осилить зобразити на екрані, попри солідний бюджет і величезний штат вирощених молодих красенів-акторів, відшліфованих гримерами і костюмерами!
«Попереду - ціле життя, ви молоді! - повідомляв далі текст оповідань у книзі. - Звичайно, це ваша перша дитина, але ми змушені сказати правду - у нього важка форма лейкемії. Йому залишилося жити лише кілька годин. Єдина медична допомога, яку ми можемо надати - це перенести його додому. Але ви ще занадто молоді і вам не варто впадати у відчай! »- так говорив завідувач дитячого відділення Афінської лікарні. Тим часом вдома зібралися близько 35 родичів біля молодих батьків приреченого 3-річного хлопчика, які молили про диво. І раптово малюк відкрив очі і вказав на стіну, де промайнув відблиск зображення Іоанна Малоросійського – тієї ж миті в маленькому тільці лімфа знайшла правильний шлях по артеріях (27.07.1981)
Мимоволі закрадається думка від прочитаного: «Батьки були молоді, але не збиралися кидати один одного через випробування, а спільна молитва зробила їх ще ближчими, не кажучи вже про те, що вони молитвою врятували свого сина»
Добре, що це не єдина щаслива історія - їх багато: скільком дітлахам допоміг Святий Іоанн!
«Днями й ночами мама паралізованого хлопчика молилася Панагії при світлі сонця і лампади:«Найсолодша Мати всіх стражденних, я ж читала про народженого Тобою Спасителя, Який може відкривати очі сліпим, воскресити мертвих - хіба Він не надійшле моєму маленькому Георгію свого святого, щоб допоміг йому встати на ніжки? » Маленький Георгій дивився і не бачив нічого, крім сонця, що заходить. Але серед ночі малюк побачив уві сні славетного кавалериста, який промовив: «Сідай зі мною в сідло, Георгій!» «Але ж я паралізований - ноги не тримають мене!» - відповідав малюк. «Тоді давай мені свою руку - підтримаю тебе, тому що я - Іоанн з Малої Росії!» Яке ж було здивування медперсоналу, коли паралізована дитина із Патр пішла самостійно, і нервові кінчики в ніжках відновилися! » 17.08.1977
Іншого смертельно хворого, вченого-інженера, Св. Іоанн заспокоїв уві сні: «Не бійся, йди на операцію - я буду тримати ніж хірурга» До святого Івана зверталися і в Америці - доставлена на літаку з благословенної Еллади крапля святого масла від лампади храму Іоанна Малоросійського допомогла одужати приреченій людині навіть в іншому кінці світу! Ані океан, ані вітер, ані мова, ані паспорт не можуть перешкоджати проникненню благодаті, якщо людина відкриває своє серце.
Оленка підняла очі. Світало. Хвилі вже не здавалися такими безпросвітно чорними. Втихомирювалася піна. А вітер поки що тільки розмірковував, чи варто йому ятрити передранковий спокій, чи ні.
Це нам здається, що нібито все завмерло, але природа мудріша за нас - вона живе в тихих миттєвостях світанку, в тріскотні цикад вечорами, в запаху листя або в тоненькому бляклому ріжку Місяця, який зовсім не бажає вранці поступатися місцем першого світила своєму основному конкурентові – Сонцю, що ось-ось має зійти ...
Сонячний промінь загубився в тумані, але це не означає, що Сонце про нас забулось – нас, маленьких мешканців Землі, котрі вважають себе «Творцями» щастя і долі ... Які ми, справді, Творці , без Сонця і без Творця? Яка лампочка замінить нам сонячне світло - нам, освіченим людям ХХ1 століття, що «підкорили природу», але не приборкали свої пристрасті?
Саме тут, наодинці з природою, дійсно усвідомлюєш, що земне життя - це лише карантин біля входу в рай. І ти не зобов’язаний в нього вірити, тому що бачиш його на власні очі, а він, рай - бачить тебе! Він проникає в твої думки і почуття ніжним сонячним промінчиком, легким поривом вітерця ятрить локони, ніби запитуючи: «Ну, як ти? Вже краще? Знаходиш спокій і душевну рівновагу? Якщо ні - я тобі відкрию свою таємницю! »
Оленка відчула на собі чийсь погляд. Обернулася - поруч на камені влаштувалася чайка, яка ніби намагалася підслухати її думки і прочитати разом із нею книгу. Але поки Оленка діставала фотоапарат, чайка зістрибнула з валуна і полетіла: ще б пак, вона ж - вільний птах, а не якась проплачена фотомодель, яка б вимагала рейтингу популярності в соцмережі! Спробуйте спіймати чайку в мережу, навіть якщо Ви – досвідчений рибалка!
А ще краще - загодуйте її своїм «милосердям», забезпечуючи «all inclusive» в квартирі або навіть на дачі – так чайка дійде до стану курки, до того ж позбавлена морських просторів! Зайва турбота про земне життя обрізає духовні крила не тільки людям, але й птахам.
Оленка зробила кілька фотографій світанку над морем, як розлита в променях солона піна колихає сплячий берег. А ще треба обов'язково сфотографувати сад, поки троянди сповнені вранішньої роси і туристи не зібралися на сніданок.
Як же палають бордові пелюстки в світлі ранкового сонця, тільки треба камеру повернути так, щоб роса відливала веселкою - і на листі теж! Роса - значить, сьогодні не буде дощику, і спека знову безжально атакує понівечену землю. Чи надія вмирає останньою?
А ось і перші ластівки - ранні пташки! Немолодий турист вже прокинувся - мабуть, новенький, ще не знає, куди спрямовувати свої стопи вранці: в сад або до моря. Але дозволимо собі затримати його в саду:
- Guten Morgen! Können Sie bitte mein Foto machen? - дивлячись на туриста, Оленка чомусь вирішила, що він - з Німеччини.
- Natürlich! - пожвавішав турист. «Добре, що не помилилася», - подумала Оленка.
Кадри вийшли чудові - тільки заради них варто було відвідати Халкиду!
- Sind Sie aus Deutschland? - ввічливо поцікавився турист
- Nein, aus der Ukraine, aus unserer Hauptstadt Kiew, - відповіла Оленка
- Тю, а ми - зі Львова, - почула вона у відповідь і навіть не змогла розсміятися від подиву.
Знайомими сходами вона швидко піднялася до себе на поверх - французький фітнес! У номері на неї чекав рахат-лукум і баночка інжирового варення із листівкою: «Шановний відвідувачу, дякуємо Вам за вибір нашого готелю і з нетерпінням очікуємо побачити Вас знову! Приємної подорожі!"
Оленка задумливо посміхнулася: ніби знають ці греки, що її мамі з хворим серцем дуже до речі інжирне варення. Валізку зібрала швидко (добре, що не звикла тягати за собою багато мотлоху) і попрямувала центральними сходами до ресторану на сніданок. Але раптом вдруге за свій візит до Халкіди почула хрипкий свист - так зазвичай висловлюють свої думки футбольні фанати на українському Республіканському стадіоні, коли проходить матч. Що ж, Еллада - це батьківщина Олімпійських ігор, і вона не дає нам забувати про це!
У холі їй назустріч йшли Міхель із Тетяною, яка, незважаючи на «бійцівські» шорти "вище нікуди", виглядала занадто блідою в порівнянні з позавчорашнім вечором - принаймні, так здалося Оленці у променях ранкового сонця.
- Моя ти лапочка, моє ти сонечко! - несподівано кинулася Тетяна Оленці назустріч.
ID:
917521
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика
дата надходження: 21.06.2021 19:27:19
© дата внесення змiн: 21.06.2021 19:27:19
автор: Nikolska Mary
Вкажіть причину вашої скарги
|
