Святою бути важко.. а вона…
Ні, не свята… звичайна сильна жінка…
Була князівна, Ігоря жона…
Птах вмер – від щастя залишилася пір’їнка…
А потім оселився в серці страх -
Ні, не за себе, за малого сина…
Він притупив біль втрати попервах –
Священний страх – рішучості вершина…
З бідою в дім і ненависть прийшла,
Що гради, спопелити здатна душу!
- Древлянський рід ненависть прокляла!
А я здійснити це прокляття мушу!!!
Коли заповнились ненавистю шпарки,
Всі закапелки, дихати - несила…
На капищі просила всіх богів руки,
Яка б її із сином захистила!
Та дерев’яним що до справ живих!
Мовчали ідоли... на капищі уповні…
У мертвій тиші раптом і страх стих!
Мабуть, його забрали ті, безмовні!
Натомість в келих помста налилась…
Дурманом болю душу отруїла…
Перед богами Ольга поклялась,
В страшної клятви ще страшніша сила!
-Чого ваш рід по світу не втікав?
Навіщо змусили мене вмиватись кров’ю?
На ваших душах син мій танцював,
А я вже готувала нову зброю!
Горіли хати, місто у вогні!
Горіли очі незгасимим болем!
Самотня сильна жінка на коні
У полум’ї палила своє горе.
Співали півні ранкові пісні,
Вставало сонце, разом з ним – надія.
- Пошліть , боги, щасливий день мені,
Хто мститься, той щасливим буть не вміє.
Послали порожнечу… хоч бери
І з моста кидайся в швидку холодну воду!
-Хоч чисту душу? Спробуй – відпери,
Найбільше бруду у складках зісподу.
Покаялась, попрала, ожила,
З водою біль і страх свій відпустила.
Здається, сильною то не вона була,
Була сьогодні прощена й щаслива.