|
Опинившись біля кіоску «Прийом мускулатури», я зрозумів, що хильнув зайвого і пора повертатися додому. На прощання махнув усім правицею й почимчикував у невідомому напрямку. Мій внутрішній компас навідріз відмовлявся працювати, тож я загубився у сторонах всесвіту, відчуваючи, як мене несе ріка у фантастичному човні.
Повністю довірився хвилям, що текли в далечінь. Раптом серед суміші темряви й проблисків далеких маяків побачив за бортом знайомі обличчя, які дивилися на мене так, начебто я виграв президентські вибори й першим ділом свиснув усі гроші з державної казни, або ж зірвав джек-пот і не хочу з ними ділитися. Довго згадував їхні імена, так і не згадавши, лише доброзичливо їм посміхнувся.
Ноги загрузли у в’язкому піску – так, це вже берег. Обтрусившись, попрямував на захід? на схід? а, можливо, на північ чи південь. Періодично озирався, вглядався в химерні візерунки своїх слідів, ніби в глиняні таблиці давніх шумерів.
Однієї миті почув позаду пустотливий гучний регіт, від якого серце гепнуло в п’ятки й одразу відскочило м’ячиком вгору. Мене переслідували вакханки – грайливі посіпаки несамовитого Діоніса. Я кинувся бігти, але здавалося, що біжу на місці.
Захекався й нікуди не втік, а лише потрапив у полон чарівних, довгокосих вакханок, які реготали, лоскотали мене, схоже, намагалися роздерти на шматки. В цій круговерті ми дійшли до краю і зірвалися в прірву…
А потім я став невагомим, здіймався вгору, вгору, вгору, немовби їхав у гори на підйомнику.
…сліпучо білий, з довгим заплутаним волоссям і такою ж бородою він сидів переді мною на розкладному дерев’яному стільчику серед усього мотлоху моєї кімнати та інших випадковостей. Побачивши, що я прокинувся, співчутливо глянув на мене й тепло посміхнувся. Я намагався зрозуміти, що ж це в біса коїться. Все життя тільки те й роблю, що намагаюся це зрозуміти.
Він узяв мене за руку – я відчув, як тіло враз наповнилося спокоєм. «Ти вдома, – прошепотів, заледве його розчув. – Розкажи мені, брате, що твориться в твоїй душі?»
«Хто ви? Чому я маю говорити з незнайомцями?», – подумав, натомість сказав: «Нас було дванадцятеро. Рівно стільки, як на Таємній вечері в Ісуса. І кожен намагався зрозуміти, хто з нас Юда. Ми смакували вином, ніби кров’ю вчителя, з насолодою слухали, як у міхах бродить свіжозірваний виноград».
Незнайомець глибоко замислився, але очі його не втратили доброти і розуміння. Я зовсім його не знав, але чомусь повністю йому довіряв. «То в тому і є сенс твого життя?», – запитав бородань. «Риторичне запитання, як усе моє життя», – хотів відповісти, аж раптом він кудись зник. Як промені сонця, що заломлюються у келиху вина, коли випиваєш його до дна.
ID:
910457
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 08.04.2021 21:44:45
© дата внесення змiн: 09.04.2021 12:46:56
автор: Ноїв Ковчег
Вкажіть причину вашої скарги
|
