Весна прикрила голі кості,
Руде волосся розплела,
Пішла до сонечка у гості
І подарунок понесла –
Підкову, щоб йому щастило,
Щоб промінь не ламало зло.
Всміхнулось зично їй світило,
Обід на таці подало.
Коли ж наїлись й напилИся.
Весна накреслила етюд:
- Ти ж, сонце, чуєш, не барися,
Пусти свій жар, заждався люд.
Верба грипує і береза.
Шафран ангінить, первоцвіт.
Розплав морозу гостре лезо!
Зітри зими на порох слід!
- Віват твоєму серцю, вроді!
Зроблю те, чим жила у снах.
Друг я тобі й усій природі.
- Я вірю! - мовила весна.
Лиш за поріг стопу поклала.
О, Божа сило!
Сонце за нею вийшло й сяйвом
Світ окропило.
Світло, образно і так мелодійно! 
