Господи,
Нам ще раз потрібен твій перший прихід -
Ми так нічого й не зрозуміли.
Кожного року перед лицем Твоїм їли ми й пили,
Але, всі боїмося почути Твоє "відійдіть...".
Сліпі водять сліпих. Ба більше то́го -
Мастимо очі болотом. Прозрівають лиш одиниці.
Стараємося кидати каміння у всіх, крім тієї блудниці.
І пишемо свої гріхи на листочку Богу.
Замість давати звіт по талантах. На сьогодні - бодай в ексе́лі.
Ми малюємо діаграми по браку в своїй роботі,
Та й роботу свою частіше лишаєм на потім,
Повторюючи весь час: "ми - нікчемні працівники".
І вже до роботи Твоєї стаємо такі невеселі.
Шукаємо по церквах Тебе, по соборах, монастирях,
Забуваючи все про вертеп, і більше навіть -
В дитбудинках Тебе, Новонародженого, не шукають.
Певно, так страшно тепер там зустріти Царів Царя,
Що чекає, насправді, щоб всиновили Його, "найменшого з цих".
Прийняли мокрого і брудного наніч, бодай на стільчиках у прихожій,
Нагодували... Та не до того нам зараз, а може
Так страшно побачити погляд Христа
В поглядах хворих, бомжів, чи кинутих тих старих.
Все ще гонимо думку, що Ти весь час тут, Ти - усюди,
Закриваючи швидко двері всеприсутній Твоїй доброті,
Все думаємо - як далеко ж заходили всі святі,
А по наших отих діаграмах - ніхто з нас святим вже не буде,
Тому, так усі боїмося, як прийдеш удруге в цей світ -
А ми так талант Твій ув обіг і не пустили...
Казали і кажемо лиш по сорок разів "помилуй"...
Ми все запороли...
Нам знову потрібен Твій перший прихід.