Тиша. Ранок. Він виглянув через вікно, з чола стікала крапля. Він щойно вийшов з душу і погано протер волосся. Крапля скочувалась поступово, на крильце носа, потім все нижче і нижче по щоці, добігла до підборіддя і впала. Він спокійно стояв, його голова була направлена в даль наче він хотів там щось побачити. Сонце відблискувало на його обличчі і ловило проміння. У його руці тліла цигарка. Час від часу він струшував попіл у попільничку, що стояла на підвіконні. Його рухи були повільними наче він виважував кожен свій крок. Споглядання у вікно -- це ритуал, який він виконував щоранку цієї осені. Ранок - це була його пора. Лише йому був підвладний ранок. Але ранок скоро закінчиться. Він вже закінчується. Сонце скоро підніметься і йому прийдеться зникну
ти. Назавжди? Ні. Він обов’язково повернеться завтра. Стане біля вікна, закурить цигарку і буде чекати приходу сонця. Він не молодий, але і не старий. Для кожного він різний. Для тебе можливо трохи страшний і моторошний, а для когось приємно-вранішній. Деколи він злий і через нього страждають інші. Йому важко контролювати свої емоції. А інколи з ним так затишно. Його попелясте волосся куйовдить вітер, воно спадає йому на очі і він помахом руки закидує його назад. Для нього ранок закінчується. Дощ припиняється. Бувай Тумане, зустрінемося завтра.
