Моїй душі, коли так сталось глухо,
Коли болить, й тим більше, стільки крові, -
Руками Своїми Він вздоровляє вухо, -
Немов первосвященика рабові.
Щодня він в церкві був – я не підходив,
Хоч бачив, відчував всезнальний погляд.
Попри слова, що викликали подив,
Я не насмілився, хоч він був зовсім поряд.
Усе наказував рабу-душі: затихни!
І не підходь, і не роби цього при людях!
Душа схиляє голову і никне…
І їй вже так не хочеться нікуди.
Так виснажена розпачем, тугою, -
Нема Його. Не стукає у двері…
Не каже: «Я звечеряю з тобою…».
Проте, таки зготована вечеря.
Й, покинувши будинок в безнадії,
Камінням, через терня – все наосліп,
Ще поки смолоскипи не жевріють,
Ще поки не зібралися на помсту,
Душа іде садами, тихо, скритно,
Вечірніми, вслухаючись у тишу,
Чи не почує відчайдушної молитви,
Щоб підійти, на цей раз сміливіше.
Щоб підійти, не кажучи ні слова,
В сльозах до ніг припасти так безсило,
Тримаючи в руках, политі кров’ю,
Обрубані свої частини тіла.
ID:
900071
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Релігійна лірика й духовні вірші
дата надходження: 02.01.2021 21:05:25
© дата внесення змiн: 02.01.2021 21:05:25
автор: Avsian
Вкажіть причину вашої скарги
|
