В Мілані дощ, банальний сірий,
Чіпляє нам на ноги гирі.
В полоні сонце хмар ординських
І подих вуличок чужинських
В безмір’ї парасольок різних
І час вмикає вікна пізні…
А ми на віче аж до змору –
Згадати жертв Голодомору.
В Країні знищили мільйони,
Щоб чорнозем наш – у полони.
І зводять до інстинктів людство.
Таке вчинилося облудство.
В Мілану центрі – мов ті вої
Зі словом кличним, як до бою –
Донести правду іноземцям
Зі всього світу і туземцям.
Дощ не вщухає, як на зло,
Пере нас, наче те зело.
Під парасольками – Дуомо*
І ми, за тисяч миль від дому,
Несемо правду в світ про те,
Як Неньку нищили й святе.
З корінням виривали мову
Вбивали душу і про змову…
Коли украли Русь у нас
І церкву – про цей чорний час…
І далі зводили нещадно,
Щоб ані чуба, ні нащадка
Впродовж кількох страшних століть.
Та Україна ще стоїть!
Не вмерла її слава,
Не вмерла її воля!
Ще Ненька Україна
Зазнає кращу долю!
За Неньку йдуть горою
Сини її, Герої!
Слава Україні!
24 листопада 2019
(с) Валентина Гуменюк