Втиснулась в шибу спраглими вустами,
А холод в груди – мов залізні бити…
У неї серце – серце, а не камінь,
Від сліз підпухли очі- антрацити,
Ще вчора сяяли немов софіти…
Ввірвалась осінь грубо, з батогами…
Пішов, не озираючись, у ніч.
Лиш шурхотіло листя під ногами
Криваво-золотий прощальний спіч
І місяць ледь погойдував рогами.
Прошила, мовби списом крижаним,
Для неї, золотої, невластивим.
З весни у зиму полетіли з ним
Як з катапульти, а були щасливі.
Згоріла ватра, вбравшись в чорний дим…
Не вірила, що зможе хтось ось так...
Кохала самовіддано і щиро.
Світилась, наче діва, в сонці злак,
Він, як сліпець, штрикав в полотнах діри.
Напевно, різний до життя в них смак.
Крізь шибку – в ніч…Зникає силует,
Від холоду німіє ніжне серце.
Обірваний півмертвий менует,
Невдала участь у незвичнім герці
Та від кохання спомин як скелет…
Кохання ночі, дні – мов райські квіти,
Маленькі миті сяяння зірок.
Софіти гаснуть і всихають віти.
Бува невірним найвірніший крок
І найпідступнішим життя урок.
5 вересня 2018
(с) Валентина Гуменюк
