Стою... біля відчиненого вікна.
Дощить. Погода теж сумна.
Навіщось намагаюсь роздивитись
Постать твою в дворі, її ж нема.
Здоровий глузд на місці.
Вже не шепоче, а кричить
"Та що ти робиш знову, схаменись!
Кохання не для тебе, пора, змирись.
Ти жити навчилася чудово без Нього.
То що ж у тобі змінилось тепер?"
І справді, щоб не відчувають нічого
Не знадобиться навіть револьвер.
Ах так, я ж сильна!
Я це доводжу собі щодня.
А реальність така проста й банальна
Та рятує саме буденна метушня.
