Заледве скінчивши з народження муками,
Відразу засіваю свій розум звуками...
Зображеннями...
Словами...
Враженнями..!
Уважно відбираю кожне зернятко,
Саджу,доглядаю як вмію.
Кожному слову - окрема грядка.
Дивлюсь на посіви, радію!
Ретельно зривати почав бур'яни
І відкидати їх на задвірки свідомості.
Бо знав що не будуть зростати вони
Серед дужої, гарної порослі.
Я не гордився, шукав хто розоре
Поле таке неозоре.
А добрі люди
Були повсюди.
Допомагали,
Поле орали.
Дали насіння.
А я ,все, сіяв.
Аж сил не стало,
Та проростало.
Аж ,раптом, запаморочилась голова,
З'явилися, звідкись, дивні слова.
Прекрасно! Жнива!!!
Я їх,радісно, в снопи зв'язую,
В півкопи складаю
І так приказую:
" Будуть діти
Врожай молотити.
У добрих руках
Буде добра мука.
Замісять тісто,
Спечуть будуть їсти
Хліб насущний."
Дякую! Але,признаюся,моя писанина лише жалюгідна спроба описати деякі думки чи ідеї що,можливо,і дійсно могли б претендувати на яскравість. І то записую,лише,щоб не забути.
Двічі перечитав. цікаво. нестандартно і яскраво пишете. респект! 
