В проталу землю покладу зерно,
краплину дощову долонею спіймаю...
На цій землі живу уже давно.
Я знаю все. І нічогісінько не знаю.
Вінець природи, видумка її, -
я дихаю безсмертною любовью!
Чи будуть прощені, о Господи, Тобою
блаженнії невігластва мої?
Зриваю з дерева дозрілий плід,
чарівну квітку пещу і лелію, -
у всьому бачу я довершенності слід,
а хто його лишив не розумію...
І що тут метушитися мені,
кидатися словами так бездумно,
коли на вічності веселому вогні
згорає легко серце нерозумне.
Не так вже й боляче в цю землю відійти —
по зернятку, по искрі, по кровинці...
Tільки буття зеленая травинка
невтомно мої губы холодить...
добре є! 
