Стояла ніч, липнево-літня, тиха.
Завмер, здалось, і місяць між зірок…
Не спало тільки промосковське лихо:
Лягав ворожий палець… на курок.
Немов звірина, снайпер мружив око,
Смакуючи, як жертву покладе.
А стати нею мав «укроп», високий
І світлоокий, як липневий день.
Закляк, як завше, ворог досить звично.
Давно не гість він на шляху війни,
Тож постріл його був завжди класичним,
Та… погляд «укра» вбивцю зупинив…
Очей таких і погляду ясного
За всю війну ні разу він не стрів,
Наповнений любов’ю неземною
Той ворога також уже уздрів.
Гвинтівку снайпер відштовхнув нервово,
І мозок чи не вперше пояснив,
Що перед ним – землі своєї воїн
Десь із Карпат, Полтави чи Десни.
«А ким є я на цьому полі бою?
За кого я у цій брудній війні? –
Думки переплелись його з журбою.
А серце простогнало: «Досить! Ні!»
8.04.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
: 
Миру нам всім і спокою!!! 
