Подумалось, що ця дрібна потвора
Така страшна й жалюча мов змія,
Та не страшніша аніж вдача хвора,
Нездатність вичавити із душі раба …
Стояти й слухати чиєсь дурне бубніння,
Прикрите панциром посади й хабара,
Не жити сам, а жити сновидінням,
Боятись світла думки ліхтаря …
Подумалось, акторство удавання
Почесний фах і це уже не жарт,
Та тільки сцена перша і остання
Дає надію лиш на глупий фарт …
Чомусь забита дошками лікарня,
І зачаровані в бетон колись сади,
І серед центру вічна буцегарня,
І між людей лише людей сліди …
І вічні кафківські сюжети на долоні,
І шлях тече з нікуди в нікуди,
Я думав, що живу, а я в полоні.
Я й не помітив, як попав туди.
