Жила була маленька – така радісна, промениста, добра дівчинка-квітка. Вона під люблячими очима батьків і охороною старшого брата прижилася в цьому цікавому світі людей і домашньої живності. Найяскравіші і пам'ятні дні дитинства її пройшли у дворі білої мазанки в потопаючому від квітів дворі поруч з кішкою Машкою і собачкою Булькою, а також красенем, що переливався всіма кольорами веселки – півником і декількома курочками. Вони завжди зустрічали її вранці, своєрідно вітаючи і ніжно відповідаючи на її ласкаве погладжування зі словесними зверненнями по іменах. Їм було так добре всім разом.
Швидкоплинні дні ці назавжди врізалися в її пам'ять. Мазанка була поруч із залізничними коліями, та й батько її працював інженером залізничником. Щасливо котилися яскраві безтурботні дні під звучні гудки поїздів. Бо ж і Тато з Ненею дуже кохали своїх двох діток.
А в сімнадцять років, перед закінченням школи, раптом нагрянула війна – жорстока і нещадна. Ця війна не тільки гнобила життя людей без розбору, але і взагалі забирала його у них абсолютно непередбачувано, грубо і беззаперечно.
Виживати було вкрай важко всі ці роки в окупації, де їх доля застала. Про цей страшний час, через роки, дівчинка ніколи не розповідала.
Після війни в розореній країні не було легко. Робота кресляркою на великому заводі, де вона сумлінно пропрацювала все своє життя – не тільки забезпечувала цілком задовільні життєві потреби, а й допомогла вирішити житлові проблеми. Спочатку це були кімнати в комуналках, місто розбудовувалося, будинки росли в поверховості і комфортності. І нарешті через роки відсвяткували новосілля в окремій однокімнатній квартирі. Жили вони удвох з Ненею. Татусь, підірвавши здоров'я на будівництві Турксибу, став інвалідом і помер ще у війну.
Дівчинка талановито малювала ще з дитинства, але художницею стати, як і сім'ю завести так і не склалося. Весь час здавалося, що життя ще все попереду.
З такою ж самотньою подругою вони регулярно відвідували кіно і театри. Море Криму в Ялті радувало їх з Ненею щоліта під час відпустки.
Але час життя пробігає дуже швидко. Пішла в інший світ Неня. Потім і брата не стало. І вона залишилася зовсім одна. Відвідували племінники, їхні діти. На самоті на пенсії тебе охоплюють різні думки і спогади.
Коли вона в черговий раз годувала горобців і голубів на підвіконні кухні на шостому поверсі квартири – в пам'яті несподівано спливали картини чудесного безтурботного дитинства і та сама біла, що немов кликала до себе мазанка – як світла пляма швидкоплинної казки. Боже – як їй захотілося повернутися в той, що відлетів у минуле, теплий і нескінченно улюблений, схований у пам'яті, привабливий своєю чарівністю світ душевного умиротворення...
...Один Голуб був зовсім ручний і дозволяв себе погладжувати, при цьому про щось досить настирливо розповідав їй на своїй голубиній мові...
Березень 2020р.
