***
10 березня
Мужайся, Росіє, не добрые вести.
Тепер з України зустрінеш “Груз 200”.
Але, якщо чесно, по-правді сказати,
Тобі до таких вантажів не звикати.
Ти їх зустрічала з Афгану, Чечні,
Ви там, як завжди, не хотели войны!
Тепер в Україні вас гине багато.
Вам конче потрібно когось захищати?
Можливо сестру чи дружину, дітей?
Ціною своїх же солдатських смертей.
Вважається добре, коли в домовині
Доставлять до батька і матері сина,
А скільки лежать безіменних під небом
Убитими там, де не було їх треба?
Вантаж цей навколішки в вас не зустрінуть,
Звичайно ж, за Родину-мать так не гинуть.
Не зможе признатися змучена мати,
Де сину її довелось воювати.
Не скаже сусідці із гордістю: “Мой
Сынок воевал и погиб как герой».
А где же ему довелось воевать?
Ведь нет в Украине российских солдат?
Так само, як їх у Криму не було,
Відтоді, за Кримом у нас загуло!
Росія, як завжди, пухнаста й біленька:
Це просто нашестя людей зелененьких.
Нам жаль росіян, хоч і менші їх рани,
За те, що їм зручно у путах обману.
За вашу гібридність і наших убитих,
Як в очі своїм ви подивитесь дітям?
У тих, хто людей убивав за копійки
І смерть не красива, і доля – злодійка.
Якщо повезе, і вернуться живими
Ніхто ж їх і квіточкою не зустріне,
Ніхто вслід, коли вже позбудуться зброї,
Не скаже: “Смотрите, вернулись герои!»
Що ж будете ви з тим сумлінням робити?
Співати про русскую душу і пити...
Що буде тепер ваш фольклор прославляти?
Як треба “укропів” жорсткіше вбивати?
Хай тих, хто додому вернуться живими,
До скону буде доїдати провина.
А справи, чи винні були у біді
В найвищім уже розглядають суді.
Це ж треба так власний народ зневажати,
Щоб прямо у пекло його знаряджати...
Вам дивно: по смерті знаходяться друзі
У тих, хто прихистив калину у лузі.
Хто в гнівних боях себе не шкодував
І за Батьківщину голівоньку склав...
Я с вами грущу, и нет места для мести.
Смиренно Россия встречай свой “Груз 200”...
***
