Так дивляться, коли слова вмирають
Змовкаючи потупившись униз,
Над чорним сонцем випитої кави,
Чіпляючись за крісло, за карниз,
Звертаючи на будь-яку дрібницю,
Погляд. Чи я хіба не став із їх числа,
Як світло сонця покриває місяць –
Темніє день чіпляючи до скла,
Пустих кімнат, примарний полиск вулиць.
О так вдають спотворене по суті,
В тих сутінках невмисне сум’яття,
Завиграшки скриваючи присутність,
Того, хто бачить все своє життя
В тобі.
А втім, весь обман в тривіальності.
В байдужих зап’ястях заломлених рук.
І ти,
Вже завтра роздивишся дух театральності,
І знову повернеш на чорний круг
Її
Щойно звареної свіжої кави.
