Комусь миліше місто з скла й бетону,
З вогнем вітрин та гамором юрби,
Яке живе своїм стрімким законом.
Я ж відчуваю присмак самоти.
Тужу за містом нашого дитинства,
Де ліс шумів у кожному дворі.
Складало птаство оди материнству,
Звиваючи гніздечка навесні.
Де по парканам бігли більчинята,
Не боячись,що скривдить може хтось.
Метеликів та бджіл було багато.
І сяйво сонця медом з лип лилось.
В повітрі мед. Як хочеш – можна пити,
Смакуючи над вечір літа хміль.
Так солодко було тут просто жити,
Узимку слухать білу заметіль.
А восени з палаючого клену
Зривати різнобарвну акварель –
Десь золоту, червону чи зелену.
А вітер брав до рук віолончель.
Я слухала і слухала як струни
Співають славні місту моєму.
Зі мною разом був Ірпінь мій юним.
До нього в серці ніжність бережу.
Заплаву, річку, небо, ліс стрункий
До себе пригорну що стане сили.
Люблю Ірпінь колишній, мій, старий.
На жаль його так мало залишилось.
21.01.2020
фото з сімейного архіву