(Присвячую дідусеві Лободі Івану Васильовичу, репресованому у 30-і роки).
Чому з життя раніше йдуть найкращі?
Чи й там потреба в цвіті є такім?
Пішов дідусь мій – не далекий пращур –
В 30-і, у репресій дні гіркі.
Пішов, щоби назад не повернутись,
А зникнути (були ж такі «суди»),
Тільки тому, що не хотів прогнутись.
Таких система вміла посадить,
Щоб не було їй клопоту- мороки
І у покорі весь народ тримать.
Минали дні і місяці, і роки,
Відвіхолила не одна й зима.
Вже й діти його світ цей залишили
І з напівправдою вмирали на устах,
Не знаючи, де рвав їх батько жили,
Не відаючи, а чи мав хреста.
Чому ж так довго правди ми шукаєм,
Закопану в радянську глибину?
Нависла знов гроза над нашим краєм –
Орда червона знов веде війну.
Донбас і Крим – в ворожій павутині,
І знов найкращі у бою за всіх –
Не тільки за свою стоять родину,
Бо розуміють: заховатись – ГРІХ!
Тривожить осінь і мої вже скроні,
Наш знов кордон прорвали москалі,
Пора вже п’яту знищити колону –
Погибель це для нашої землі.
Чомусь з життя раніш ідуть найкращі,
Та не завжди їм почесті, хвала,
Хоч набагато їм жилося важче.
На більше доля їх не спромоглась?
1.09.2019.
Ганна Верес (Демиденко)