Осінь стелить у колиску листя жовте-жовте,
Нитки в сонця променисті, з них зіткала ковдру,
Застелила мяко-мяко з золота перинку,
І тобі подарувала з жару намистинку.
Як її подарувала, так дощі полили,
Все тепло тобі віддала та й почались зливи,
Всю любов у жовтий колір змалку закладала,
Впало листя на доріжку - це вона поклала.
Не журись, як сірі будні, бо це осінь рідна,
Кольори пораздавала і тепер безлика.
Гарно написано, глибокі думки! Віддала людина своїй рідні найкраще, що мала, то хай не нарікають, що зараз вона не така квітуча, як була колись… Бо вона та сама, рідна та найкраща! Чудова поезія!