Який шептун тобІ на вухо напатякав,
Що я лиш теплий вітер для весни?
Я по-дитинному з хурделицями плакав,
Над ріками змуровував мости.
Я шаленів, як ти була маленька.
В далекій Арктиці ведмедям коси плів.
Такою породила мене ненька.
Я - син розбурханих, до відчаю, батьків.
Піски сипучі у пустелі я здіймаю,
Як дикий неосідланий мустанг.
І, знаєш, часто людям дошкуляю,
Коли іду востаннє у вабанк.
Але, сягаючи у висі темній зорів,
Я думаю про те мале дівча:
Йде по воді... в накидочці прозорій...
Ніяких сил тоді не вистача.
Роблюсь тоді, як лебідь на ставочку,
Торкаючись волосся, стану, ніг...
Кохав би до знемоги людську дочку...
Якби я міг... Якби я тільки міг...
Лащуся подихом, лягаючи на скроні,
А іноді цілую у вуста,
І сльози їй висушую солоні,
І сум зганяю з личка дочиста.
Кленовим листям у її руде волосся
Я діадеми викладаю в листопад.
Волошки смикаю у житі крізь колосся,
Бо потім не дозволить снігопад
Усе для тебе, з золота зіткАна.
Торкаюся засмаглих твоїх ніг,-
Ти наречена станеш... і - кохана...
Якби я міг... Якби я тільки міг...
Н.Карплюк- Залєсова
04.04.19.
