Не застує едему біднота,
якої і раніше вистачало.
Бурлаці, що не будень, то свята,
а як багато, то і цього мало.
Ще дехто помічає і росу,
і чує соло солов’я у гаї,
і на щоці непрохану сльозу,
ховаючи жалі, не витирає.
Вони не уповають на людей,
щасливі у таємному нещасті,
коли, не піднімаючи очей,
очікують на маслаки собаці.
Є й ті, які ламають вітряки:
блукаючі ідальго у пустелі,
мольфари, відуни-кочівники,
юродиві, паяци, менестрелі...
Попереду – невидима імла,
позаду – три дороги од села
у райські кущі та у буєраки...
у небеса... або на манівці,
у люди, а у самому кінці
усі – як не герої, то бурлаки.
) Будьмо! 
