Схилились старі верби над водою
В зажурі, що нема куди рости
І сохнуть їхні гіллячки бідою,
Яку й вода не може віднести.
Уперлись в небо, а воно – високе, -
Край неба десь далеко у в імлі,
А в верб таке коріння неглибоке,
І страшно відірватись від землі.
Можливо, їм хотілось рости вище,
Аби дістатись до самих зірок,
Але вони схиляються все нижче
До землі день за днем, за кроком крок.
Люди, як верби: кроною думок – у небо,
Молитвою до Бога, а душею – у політ,
Та не пускає щось їх - чи, може, так треба, -
Коріння роду чи гріхи прожитих літ.
Стоять верби на березі, сумують
За тим, що їхня молодість пройшла,
Й трухлявий стовбур дятли все штурмують,
Видовбуючи дупла для шпака.
Скрипять, хитаючись, падають ганебно
В кінці кінців донизу їхні стовбури, гілки.
Але прийде весна і в тиждень вербний
Позеленіють верби і розпустяться бруньки,
Може, і люди, що не прагнуть вищого,
Всихають розумом й душею не ростуть
Як оті верби серед неба віщого, -
До сонця тягнуться, та черви їх гризуть?
04.04.2019 р.
Так... тут думки двоякі... Дерева, як і люди, мають свої долі. Тягнуться до неба, а чи треба? Може, краще гідно прожити на землі?.. Гарна, змістовна Ваша поезія. Сподобалось.
Дякую, majra, за добрі слова. У Вас теж не гірша, а, може, й краща поезія - чуттєва, емоційна і жива, тому й легко читається. Нехай у житті в Вас все буде добре!