Роздум перший:
Десь у небі, десь у морі, а можливо і у зорях моє кохання тліло – горе! Вона пішла - вона забула, вона чекала, а коли вона тікала - усі кінці вона рубала. Навіщо так зі мною мила? Навіщо ти мене манила? А тепер я, як непотріб, засмердівся в чийомусь роті - все болить, що було в серці, усі ті ночі були стерті... Все болить, чого й не було - те кохання не минуло, перетворилось в жорстокий світ, який тепер, як вічний гніт.
Роздум другий:
Світло гасне - день пройшов. Ніч на дворі - тихо шепче вітер зорям, про людей, які жалілись, і як вони за це платились. Своїм життям та щастям близьких, де вони вкрай помилились, як серед лісу загубились - лісу спаплюжених думок. Туди їх вів лжепророк. А той лиш злісно посміхався - він зовсім смерті не боявся, він вів людей шляхом простим – той шлях коли ти не простив, образи близьким своїм друзям, той шлях він вів у світ ілюзій: злих, німих, жорстоких та кривавих. І люди зовсім забували, що є добро, втрачали віру… А зорі все йому казали: "Досить! Зжалься вітре! Нехай вони не пам’ятають, є ще й ті хто досі знає про милий дім, своїх дітей, про добрий намір без злих ідей…" Так ніч пройшла - стало світло, замовк той хитрий вітер, зійшла одна зоря є Сонце, зігріла серце у віконце, поборола страх пітьми, гралась весело з дітьми…
Буває сумно, буває радісно, усе оце проходить і залишається роздум...
