Темінь понуро пробра́лась змарнілими скронями,
Світло нічних ліхтарів вимикається рівно опівночі,
Десь сиджу я й гортаю блідими долонями
Нашу історію, яка все не може закі́нчитись.
Місто туманом вкрило замріяних , зморених,
Та не торкнуло мене , бо сховалась за римами..
Твій силует здавався мені непідкореним.
Часто писала про тебе самотніми зимами.
Кожен рядок виходив з душі , мов на каторгу,
Серце п’яніло від гірко-мигдальних спогадів,
Очі твої знайшла б серед мертвого натовпу,
Лиш не зуміла б стерпіти байдужого погляду.
Тиша мандрує стінами творчого безладу ,
Пальцем торкається серця віршів оголених.
Наша історія свідок страшного занепаду
терпких почуттів, що з'єднали душі знедолених.