Зранку чай ароматний в склянку.
Осінь. Сіро. Холодно так на ґанку.
Цукру тобі не багато – я пам'ятаю.
Ти усміхаєшся: так, тебе відчуваю.
А сум твій вечорами мені дере душу:
Відстань безсила – визнати мушу.
Та й час не примусить змиритись,
Будемо й далі один одному снитись.
Осінній туман стане срібним, не сірим
В золоті жовтень, дощик – красивим;
Хочу чаєм тебе... Але не взмозі налити.
По одному буде напій пахучий нас гріти.
Доки в пам'яті скільки кому цукру давати,
Доти будемо ми наші серця відчувати...
