“Ми так тебе любимо, що ми тебе з’їмо»* -- казали чудовиська.
«Дика любов» не жаліла нікого. Вона рухалась вогняною стіною,пожираючи все живе на своєму шляху.
Мозок б’ється пійманим птахом у клітці вбогого розумінння і шукає виходу.
Там – пожежа, тут – дим, і виходу немає.
Це називається «регресія» -- повернення назад, в утробу, у початковість, у захисток.
Дитячі книги складаєш у посилки і -- читаєш, читаєш...
Шукаєш сенсу у тих, які кращі,
без цукру, без патоки.
І знаходиш ту, в якій – дитина і вічна погроза їй: «We love you so we’ll eat you up!»*.
Це земля і природа, це їхня «любов» до нас – стискання в палаючих обіймах смерті.
Друга -- про Вінні та компанію**.
Тут усе – психоделічне, ніби в туманному стані враженої свідомості,
яка живе повільно, підвішена між світами, сном і дійсністю,
щоб не бути ні там, ні тут, щоб бути невловимою, чути й бачити – наполовину.
Це так, ніби хочеш виборсатись, і вириваєшся із власного відчуття реальності.
Хтось каже: «Яка страшна трагедія!», а ти не відчуваєш, бо ти – в анабіозі.
Хтось за хвилину говоритиме про розпродаж у «чорну п’ятницю», про наближення Різдва,
а ти й не розумітимеш,
бо що є справжнім – «яка трагедія!» чи оглушене мовчання перед світом,
який «любить» -- аж до смерті?
Природи-матері немає. Є Калі***, яка вимагає жертв.
Коли вона насититься і задрімає, на світі з’являться квіти й заспівають птахи,
але прийде мить -- вона прокинеться і знову «любитиме» --
до хрипу, до неповернення, до попелу, до кісток.
Тому що земля – це «Там, де живуть чудовиська».
*Maurice Sendak “Where the Wild Things are”, 1963
**A. A. Milne “Winnie-the-Pooh” (1926)
***Калі – індійська богиня змін, смерті і знищення.
Каліфорнія, 2018
Сучасній цивілізованій людині, яка мешкає в штучному, часто - серильному середовищі, важко зрозуміти пращурів, які робили такі дурниці на кшталт поклоніння силам природи. Та от нині зіткнення зі стихією, як-от з лісовими пожежами, землетрусами, повінню, буревіями, які через ті чи інші причини трапляються, де не траплялися, набуваючи сили, якої не набували раніше, - на жаль, це навчає цивілізацію розуміти, якою пляснювою є людство на поверхні планети, яку дещо зневажливо привчилося вважати власною домівкою, яка така простора, що занедбання якогось мільону квадратних кілометрів - тьху.
...звісно, дай нам Боже усім перебувати в блаженному невігластві щодо істинної сили стихії.
Гарно зроблено, гарно.
Ви праві в тому, що коли стикаєшся із природними катаклізмами, одразу з підсвідомості спливає язичницька віра предків -- твоїх і чужих. І людська малість -- як на долоні.
