Гадаю все: де ти тепер,
Що поробляєш в оцю пору?
Для тебе я живцем помер,
Хоч дух ще не злетів угору.
А краще було б, щоб цього
Я зроду-віку не діждався!
Посеред простору свого
Самотнім деревом остався.
І всіх негод своїх років,
Буремні прояви сприймаю.
Вони під хуртовин наспів
Гілля покорчене ламають.
За що, скажи, за гріх який
Послало Небо таку долю?
Чий дух серед глухих степів
Закоренив мою тополю?
Зросла вона не для весни,
Не для квітневого розмаю,
Хоч плекала рожеві сни
В яких злітала понад краєм!
Здавалось їй, моїй душі,
Що змінить Небо гнів на ласку
І я, стежиною віршів,
Пройду зі степу в свою казку;
Чи снилось, чи немов мара,
Мерещилось під темінь ночі,
Що прийде бажана пора
Коли зійдемось очі в очі,
Рука в руці, коли вуста
Єдино в подиху зіллються…
На жаль, є істина проста:
Тополі крила не даються
І навіть, якщо на гілля
Голубка мила колись сяде,
Вона не рідна, не своя
Не подарує в долю радість.
Отак як ти.. таємних мрій
Пустих надій моя подруго.
Скриплю у самоті своїй
Без долі, без весни, без друга.
07.12.2018
Звичайно, радість від життя не тільки в гарних почуттях і не завжди, що не взаємне то неодмінно зле і темне. Та так буває, коли сум і день і ніч не сходить з дум в умовах злої несвободи поміж байдужої породи. Дякую Вам!
без друга...
