З паперу склав собі якийсь кораблик.
Бо так сподобалось. І в воду запустив.
І раптом зусібіч почулось «зрадник».
Бо він чомусь не вверх, а вниз поплив …
Я їм говорю, - це лише кораблик,
Він не летить, де хоче, він не має крил.
Додав буденності покірний карлик:
Та ні. Ти передбачив. Ти його ось так зробив.
Щоб плив, куди собі він сам захоче.
Куди його думки і мрії понесуть,
Вони так хочуть, щоб я сіре напророчив?!
Та ж у плавучих зовсім інша суть …
То може краще не плисти́ чи не ходити?
Бо що за сенс, якщо закритий порт.
То може краще навіть не любити?!
Щоб не гамселили стурбовані об борт …
На ложку кожному по крихітці свободи,
Ось, спробуйте. Гірка? То, може, геть її?
Ввижались урвища і небезпечні переходи?
І мрій злякалися. Хоч не чужі. Свої ...
Хтось розплювався. Так йому немило.
Вже захотілось в галіфе і на парад.
Ще щастя, що у когось залишились крила.
А тим крилатим добре й без порад ...