Лиш погляд, що вартий мільйонів віршів.
У серці затори від тисяч пісень.
Вона героїня романів і снів.
І ніч – її влада, і день – її день …
Я майже утопився в одній з твоїх пісень,
Яскраво засвітився похмурий сірий день,
Я тепло одягнувся в тепло твоїх очей,
Не знаю що робити із холодом пустель ...
Буває, вона повертається знову,
З черговим знайомцем цілується словом.
Обійме думками, і поглядом тішить.
І вже чоловік чи злетить, чи насмішить.
Він то якісь крила на себе начепить,
То в небо злетить і планетою вертить.
Малює, майструє, складає машини.
Машина все ближче. В сутінках людина?!
А що як машину навчать сумувати,
А що як з людини зробити машину,
Вона вже, буває, на неї так схожа,
Хоч не підпускає сердечна сторожа ...
Не світлом, буває, а ніжністю світить,
Теплом обігріє, але не засліпить.
Палає, згорає, страшенно сумує,
Шепочеш, змовкаєш? Вона все почує.
Вона просто зірка. З людськими очима.
З людськими руками, губами, плечима.
Так склалось. Можливо, втомилися крила.
І ось привітатись в вікно залетіла.
Чи може машина писати вірші,
Пробратись, продертись в куточки душі,
Для цього людині б довелось віддати,
Все те, що їй вічність ще цілу шукати
